Все буде добре. Анастасія Нікуліна

і ледь не випорожнила шлунок у відро для сміття. Що там у ньому – «Hennessy» і все?

      – Звісно, Мироне Васильовичу. Щось той документ мені йде особливо важко. Я з радістю прийму вашу кваліфіковану допомогу.

      «Але спершу прийму літрів зо два чогось тонізуючого», – додала про себе.

      – Називай мене Мирон, – начальник важко відкинувся на м’якому кріслі. – А зараз іди працюй. Мені треба закінчити одну справу.

      Тримаючи сяючу усмішку на обличчі, як щит, Марія вийшла, зачинивши за собою двері. Передсмертний вереск ксерокса зустрів її як рідну, тож жінка проминула своє робоче місце та вийшла одразу на сходову клітку, у «курилку».

      Хмарка сивого диму клубилась десь під стелею й ніяк не хотіла вилітати крізь прочинену кватирку. Марія та Сергій, сисадмін із третього поверху, флегматично спостерігали за цим дійством. Вони по черзі видихали, і хмарка жадібно ковтала нову порцію гіркого диму.

      І що б вона робила, якби послухала себе років десять тому й кинула палити? Здорові легені проти зіпсованих нервів? Ні, дякую, нерівноцінний обмін.

      – Сервак злетів, – нарешті видав Сергій, звертаючись не до дівчини, а кудись у порожнечу.

      Йому у відповідь просигналили автомобілі: якийсь козел загородив дорогу й вимахував руками, тихо лаючись.

      Марія обернулася до вікна. От якби в неї була машина. «Пежо». Таке маленьке, червоне. І щоб тільки її. Власне. Без обов’язку з кимось спати чи виплачувати кредити. Особистий шматочок щастя. Механічний друг, який би завжди чекав її там, де потрібно, і за першої необхідності міг би забрати далеко-далеко, подалі від…

      У кишені завібрував мобільний. Хіба вона не клала телефон у шухляду? На екрані світилась лише одна літера – «А». Пальці засвербіли натиснути клавішу відбою, а потім шпурнути апарат за вікно, кудись у потік галасливих машин. Але ні, не докине. Господи, чому ж так важко просто втікати?

      Марія зітхнула й натиснула «Прийом», виходячи з «курилки». Сергій випустив ще один струмінь диму в стелю.

      – Хіба складно взяти трубку, коли я телефоную? – озвались по той бік слухавки.

      – Якщо не піднімала, то, можливо, зайнята?

      «Або не хочу тебе чути», – додала подумки.

      – Цікаво, чим?

      – Роботою, Антоне, роботою.

      – Де ти зараз?

      – Блін, зараз середина робочого дня. Де я, по-твоєму, можу бути? – визвірилась Марія.

      – У ліжку з якимось багатеньким татусем, наприклад?

      – Ти…

      На мить забракло повітря, і Марія ледь стрималася, щоб не шпурнути слухавку в найближчий твердий предмет. В Остапа, наприклад. Натомість вона просто натиснула відбій. Встигла зробити два глибоких вдихи, коли мобільний озвався знову.

      – Так? – відповіла максимально спокійно.

      – Вибач, трохи перебрав, – промовила слухавка й одразу змінила інтонацію: – Однак якщо я вгадав, то…

      Подальші погрози зникли легким рухом маленького пальчика. Ще одним рухом Марія вимкнула звук повністю та