Внутрішня історія. Серце – найважливіший орган нашого тіла. Йоганнес Гінріх фон Борстель

le>

      Для Міхі

      Вступ

      Кожен з нас приблизно уявляє собі, що таке інфаркт. Це досить серйозна проблема зі здоров’ям. Зазвичай його супроводжують болі в грудях і людині стає важко дихати. Нерідко інфаркт призводить до того, що наше серце, основне завдання якого – ганяти кров по судинах, безповоротно звільняється зі служби. Зовсім кепсько. Адже саме цей м’яз дбає про те, щоб найвіддаленіші куточки нашого тіла, від шкіри голови до пальців ніг, отримали поживну, а головне – збагачену киснем кров. Для людини це, без перебільшення, життєво необхідно.

      Якщо потік крові від серця до мозку зупинити всього на декілька секунд, то ефект буде як від удару палицею по голові: утративши свідомість, ми впадемо мов підкошені, а користі від нашого мисленнєвого центру буде, напевно, ще менше, ніж від пудингу. Адже наш мозок взагалі не терпить нестачі кисню. Тому серце і б’ється (то швидше, то повільніше, часом навіть здається, що воно на мить зупинилося) у середньому 100 тисяч разів на день. При цьому кожне його скорочення штовхає близько 85 мл крові, тобто десь 8500 л на день. Щоб перевезти таку кількість рідини, нам знадобився б щонайменше бензовоз. Вражаюча продуктивність, чи не так?

      Інфаркт став причиною того, що я ніколи не бачив свого діда Гінріха. Його не стало більш ніж за десять років до мого народження, коли, раптово відчувши біль у грудях, він упав, задихаючись. Щоразу, розглядаючи його велику чорно-білу фотографію в маминій вітальні, я запитував себе: «Як усе було б, якби я його знав?» До того ж на сімейних фотографіях він видавався таким сильним!

      Я не міг збагнути, як така крихітна річ могла підкосити такого кремезного чоловіка. Саме тому вже тоді пожадливо «ковтав» усі книжки та ілюстровані атласи, які потрапляли мені до рук і в яких ішлося про людське серце та його розлади. Батьки тішилися й підігрівали моє зацікавлення ще більшою кількістю матеріалів для читання, і поступово я захопився процесами, які відбуваються в людському тілі.

      Уже тоді я вирішив, що, коли виросту, обов’язково займатимуся чимось пов’язаним із природою та медициною. Я прагнув будь-що стати дослідником або, можливо, лікарем (план «Б» – вуличним музикантом). Тому не лише читав книги, а й збирав усе, що могло дати уявлення про будову тіла – від мишачих скелетів до черепашачих панцирів.

      У п’ятнадцять я вирішив провести літні канікули з користю – відкласти книжки і пройти практику у ветеринарній клініці. Сповнений хвилювання, набрав номер. На іншому боці почулися гудки. Три, п’ять… З кожною секундою напруження зростало. Сім, вісім… І коли я вже втратив будь-яку надію, слухавку таки взяли. Жіночий голос привітався зі мною діловито-монотонно.

      – А… а… алло! – затинався я. – Це… е-е… ветеринарна клініка?

      – Так. Що вас цікавить?

      Я опанував себе і відповів:

      – Мене звуть Йоганнес фон Борстель. Звертаюся до вас у пошуках місця для проходження практики на час літніх канікул…

      Мене перебили:

      – Ти зараз у якому класі?

      – Мені нещодавно виповнилося п’ятнадцять, і я ходжу до дев’ятого класу.

      Глибоке зітхання на тому боці.

      – Скажу тобі відразу: твої шанси пройти в нас практику не надто оптимістичні. У нашій клініці в будь-якій екстреній ситуації раз-два – і собака розрізана. Ти ще надто малий, щоб на таке дивитися.

      Надто малий? Гадаю, ні. Надто багато крові? Можливо. Але ж про це я і хотів довідатись. Я прагнув пережити щось подібне, особисто зазирнути під шкіру, на власні очі побачити, що ж відбувається у нас, ссавців, усередині. Як же отримати таку можливість? Вихід лише один – утікати вперед. Я продовжував пошуки й звернувся навіть до нашої місцевої лікарні, у відділення екстреної хірургії. А вже через два дні отримав такий бажаний лист. Згода! Я не міг у це повірити. Ще й відділення реанімації! Тієї миті я ще навіть не підозрював, чим стане для мене отой аркуш паперу. То був не менш як вхідний квиток у найзахопливіший період мого життя.

      У ніч перед першим днем практики я не міг заснути, у голові клубочилося надто багато думок. Картини надання невідкладної медичної допомоги, боги в білому, які безстрашно перемагають будь-яку хворобу, криваві, зяючі рани, і серед усього цього – я. Словами не передати моє тодішнє хвилювання. Які ситуації чекають на мене завтра, які завдання? Що станеться, якщо припущуся помилки? Чи може мене вже першого дня спіткати невдача, настільки серйозна, що хтось із моєї вини помре? Я ж поняття не мав, що там відбувається, у тому відділенні реанімації. Уся моя підготовка на той час – курс надання першої допомоги.

      – ЙОГАННЕСЕ! ЗАРАДИ БОГА! МЕРЩІЙ СЮДИ! ЧОМУ ТИ НЕ ПИЛЬНУВАВ?! – прогриміло на все відділення.

      «О ні!» – була перша думка. Я все зіпсував. І це ж першого дня. Я помчав коридором на крик, забіг до кімнати, з якої, як мені здавалося, долинав той лиховісний голос, і застиг, споглядаючи трагічний натюрморт. Лікар та його помічниця аж сопіли від люті, кидаючи на мене докірливі погляди. Скоряючись непохитній силі земного тяжіння, на землю падали краплі, збираючись там у чималеньку калюжу…

      – ТИ