Кентервільський Привид (збірник). Оскар Уайльд

останні слова цієї страшної клятви, на червоному черепичному даху віддаленої ферми заспівав півень. Привид засміявся довгим, глухим і гірким сміхом і став чекати. Він чекав багато годин, та півень, хтозна чому, більш не співав. Урешті-решт о пів на восьму прийшли служниці, і, змушений покинути страшну варту, привид повернувся до своєї кімнати, сповнений гірких роздумів про свої марні надії та невдачу. Потім він перегорнув кілька своїх улюблених книг про старовинне лицарство і довідався, що, коли так присягалися, Шантеклер завжди співав двічі.

      – Хай згине це оманливе створіння! – пробурмотів він. – Настане день, коли кинджал кривавий встромлю я у твою лиху горлянку і слухатиму твій останній спів.

      Потім він ліг спочити у зручну свинцеву труну і лишався там до вечора.

      Розділ четвертий

      Уранці привид почувався геть знеможеним. Постійне хвилювання останнього місяця далося взнаки. Його нерви були остаточно розстроєні, і він здригався від найменшого шуму. П’ять днів він не покидав своєї кімнати і зрештою збайдужів до кривавої плями. Якщо вона не потрібна родині Отісів, значить, вони просто на неї не заслуговують. Певна річ, вони приземлені, примітивні люди, нездатні оцінити символічне значення незбагненних явищ. Питання про зорові ілюзії чи існування астрального тіла – це, звісно, не його парафія, і на цьому він не розуміється. Але раз на тиждень з’являтись у коридорі, а першої і третьої середи кожного місяця визирати з високого вікна, що виходить у парк, – це був його почесний обов’язок, і він не вбачає можливості від цього відмовитись, не зганьбивши себе. За життя він був злочинцем, це правда, але до всього, що стосується іншого світу, ставився дуже сумлінно. І тому наступні три суботи він, за своїм звичаєм, походжав по коридору від півночі до третьої, вживаючи усіх заходів перестороги, щоб його не почули і не побачили. Він ходив без черевиків, легенько ступав по поїдених шашелем дошках підлоги, вдягав широкий чорний оксамитовий плащ і старанно змащував свої кайдани мастилом «Зоря незалежної демократичної партії». Треба визнати, що цей останній засіб коштував йому неабиякого самозречення. Адже одного вечора, коли сім’я пішла вечеряти, він таки прослизнув до кімнати містера Отіса і поцупив пляшечку з мастилом. Спершу він почувався трохи приниженим, але потім, гаразд розміркувавши, погодився, що цей винахід має свої переваги і певною мірою може бути корисним для нього. І все ж таки, хоч як він старався, йому не давали спокою. Він нерідко спотикався у темряві об мотузки, натягнуті поперек коридора, а якось, вбраний для ролі Чорного Ісаака, або Мисливця з Хоглійських лісів, упав і сильно забився, посковзнувшись на підлозі, яку близнюки намастили маслом від Гобеленової зали аж до верхніх сходів. Ця остання образа так його розлютила, що він вирішив востаннє спробувати захистити свою честь і гідність і наступної ночі навідати безсоромних юних вихованців Ітонського коледжу в своїй прославленій ролі Відчайдушного Руперта, або Графа без голови.

      Він не виступав