Колодязь бажань. Сергей Каменчук

Соня, згадавши про якісь старі монети в татовому ящику зі всіляким непотребом.

      – Та хоч мішок золотих монет туди кинь – нічого не буде.

      – А що б ти загадала? – запитала Соня після паузи.

      – Я ж тобі сказала, що не вірю в цю нісенітницю.

      – Ага, а як сьогодні свічки задувала на торті, то, напевне…

      – Це зовсім інше, – сердито відповіла Леся і повернулася до стінки.

      Соня хмикнула і заплющила очі, знову майже провалилася в сон, коли почувся Лесин голос:

      – Ти ж не віриш, що він справді виконує бажання?

      – Якого біса ти ще не спиш? – запитала Соня.

      – А ти?

      Соня зітхнула.

      – Ніхріна я не вірю. Але побачити хочу.

      – Навіщо?

      – Це цікавіше, аніж втикати на фей та поні.

      – “Втикати”, як ти говориш, безпечніше, чим вештатися бог знає де. Згадай хоча б ті розвалини швейної фабрики.

      – Ой, не нагадуй. Мало того, що вивихнула ногу і порвала футболку, та ще і в гівно вступила.

      – Фу, Соню! – вигукнула Леся.

      – А ще я сьогодні після туалету руки не мила, – сказала Соня та обхопила лице подруги. Та почала вириватися. Вони поборсалися декілька хвилин, аж поки на сміх і крики не прийшла Лесина мама.

      ***

      Вона не побачила ні дна, ні води. Соня кинула камінець і прислуховувалася десь із хвилину, але нічого не почула.

      “До біса глибоко, – подумала Соня. – Якщо татко вкине тебе туди, то ти нізащо не вилізеш”.

      Після згадки про тата настрій та атмосфера містичності зникли начисто. Тиждень назад, після ночівлі в Лесі, вона прийшла зранку додому. Тихо відкрила двері своїм ключем, навшпиньках перетнула вітальню, де на дивані спав п’яний придурок – її тато. І, нарешті, на кухні вона побачила матір, яка куховарила та дивно, неспішно рухалася. Соня відразу все зрозуміла. Мама почула її та обернулася, на обличчі не було синців – він намагався не залишати слідів, щоб люди бува чого не подумали про нього поганого. Мама вимовила тихо Сонине ім’я, від чого по щокам дівчинки почали сповзати сльози. Вона обняла матір і ще раз пообіцяла собі, що так цього не залишить.

      Прокрутивши спогади в голові, вона закрила очі та струснула головою, щоб болючі моменти покинули її думки. Соня запустила руку в кишеню джинсів і дістала монети. Їх було всього три. Самою цінною була, на думку Соні, – царський срібний рубль 1897 року. Друга монета – дві гривні “Козоріжок” 2015 року, яку татові подарував хтось на день народження. І остання – 5 злотих 2017 року, котру татові привіз із Польщі якийсь із його друзів. Тато навряд чи про них пам’ятає, але Соня все одно хвилювалася.

      – Я хочу собаку, – сказала Соня, перед тим як кинути 5 злотих, а потім швидко додала: – І щоб мама та той придурок були не проти, дозволили його залишити.

      Після цього почувся тихий сплеск. Вона здивувалася – коли кидала камінець, то ніяких звуків не було. Напевне, монетка виявилася важчою за крихітний камінчик, а в воду ввійшла плазом.

      “Що зробить тато, коли помітить зникнення монет?”

      Так, Соня раділа, що може хоч якось йому насолити, але про наслідки не думала. Дотепер.

      – Та пішов він, – тихо сказала вона, врешті-решт, і пішла додому.

      Дома