Колодязь бажань. Сергей Каменчук

йдеш вперед, до ями”.

      Перша спроба закінчилася тим, що Соня довго блукала, перебиралася через зарослі кущами й бур’яном невеликі пагорби, обережно ступала по сміттю, бачачи на землі серед пластику багато осколків скла, іржавих цвяхів та саморізів, голок від шприців. В кінці кінців вона вийшла до стежини, подивилася вліво і побачила вдалині вишку стільникового зв’язку – її орієнтир. Довелося повертатися з сотню метрів до дерева з дуплом.

      За другої спроби Соня дійшла до двометрового бетонного паркану. Зліва були непролазні кущі, тому вона звернула праворуч і пішла попід ним. Йти в траві по коліна, яка норовила схопити дівчинку за ноги і звалити на землю, було нелегко. А ще в траві, зовсім непомітні, причаїлися камінці, сухі гілки, коріння дерев, якісь нори чи то просто ями. Доводилося водночас дивитися під ноги та вперед. Згадавши про необхідність бути обережною, Соня доторкнулася пальцем до подряпини на щоці – зазівавшися, вона не побачила звисаючої занадто низько гілки.

      Побачивши поперед себе кущі, вона ледве не закричала від злості. Пішла від паркану геть, пробиралася через кущі, дерева, сміття, пагорби хвилин п’ять, аж доки той не зник позаду серед зелені. Подивилася туди, звідки йшла, зітхнула і повернулася до стежини та дерева з дуплом.

      “Вони казали, йти треба довгенько, – спливли в голові слова Лесі, – хвилин десять, а може і більше”.

      Від цього клятого дерева треба йти десять хвилин. Йти потрібно прямо – як, в біса, це зробити, якщо попереду непролазні хащі, які треба обходити? Леся нічого не казала про хащі. Леся тут навіть не була. Однокласниця просто переповіла легенду, яку їй розказали хлопці в дворі.

      “Він немов не хоче, щоб його знайшли”, – згадалися слова дівчинки.

      – Наче він живий і якось може на мене впливати, – промовила Соня. – Пішов він нахрін.

      Їй було трохи лячно: вона одна блукає в якихось хащах, може проколоти ногу та підхопити правець, може зустріти якогось скаженого безхатька. А якщо впаде і зламає ногу, то…

      “Краще здохнути”, – подумала вона, уявляючи, як повзе в траві та замазує білу футболку; рве джинси об гострий залізний кут, що стирчить із землі, чи об цвях, чи об ще щось із килима технічного сміття.

      Хоча, футболку вже можна викидати – навряд чи вдасться відіпрати зелено-жовті плями. Наступного разу потрібно вдягнути щось більш підходяще…

      “Ти хоча його б знайшла для початку”, – подумала Соня.

      Вона віднайшла стежину, дійшла до дерева. Зазирнула в дупло, немов сподівалася, що за цей час повернувся його хазяїн, але виявила там ту ж саму купку сухої трави. З третьої спроби їй вдалося. Вона йшла не більш як три-чотири хвилини, але побачила попереду спуск – вузенький коридор без даху серед землі. Вона спустилася й опинилася в ямі двадцять на п’ятнадцять метрів. Її оточували триметрові земляні стіни. У середині ями, серед трави, можна було розгледіти фундамент. Але той її зовсім не цікавив. Вона йшла сюди не за ним. Її увагою цілком заволодів цегляний колодязь. Він доходив дівчинці до поясу. Прихований від сонця кущами, які росли прямо на триметровому схилі. З доступного для підходу боку відсутні два ряди цегли. Сама цегла посіріла від часу та поросла мохом. Соня обережно зазирнула досередини.

      ***

      Соня телефонувала не сподіваючись на чудо. Скільки вже раз мати говорила “ні”? Залишитися ночувати без дозволу – не варіант. Матуся чудово знає, де живе Леся, прибіжить швидше, ніж Соня встигне подумки її вилаяти за відмову – це вони вже проходили.

      – Соня? – відповіла мама.

      – Гості вже нажерлися та розходяться по домам, – сказала Соня.

      – Ну?

      – Лесі не кожного дня виповнюється чотирнадцять, – продовжувала дівчинка. – І вона зараз трохи не в настрої. Я боюся, що вона, тільки-но я піду, вийде з вікна.

      Стандартної реакції не було – мама у відповідь лише тяжко зітхнула. Соня відразу все зрозуміла.

      – Його ще немає? – запитала вона.

      – Не прийшов, – відповіла мама.

      – Уже восьма…

      – Так. Залишайся. Якщо хочеш переночувати, то залишайся. Лесині батьки не проти?

      – А хто їх питатиме?

      – Соню! – трішки жвавіше сказала мама.

      – Жартую. Вони тільки “за”. Залишилося стільки їдла, що вони не знають куди його дівати. Якщо завтра додому повернеться якась товстунка – знай, що то я.

      – Добре, до завтра, – відповіла мама і поклала слухавку.

      “Ну ти і дурепа”, – подумки обізвала себе Соня.

      – Дозволила? – спитала Леся з надією.

      – Ага.

      – Не може бути? – Леся взяла Соню за руки. – Щось ти зовсім не рада.

      – Все в нормі, – відповіла дівчинка та спробувала посміхнутися. Вийшло поганенько.

      Все було не в нормі. Коли тато не повертається вчасно з роботи, це означає, що він п’є, а це, в свою чергу, означає – хтось може постраждати. Мама нізащо б не дозволила дівчинці залишитися на ночівлю, якби він був зараз вдома. Але сьогодні вона була рада здихатися