Мітфордські вбивства. Джесcіка Фелловз

підійшла до матері, втупивши погляд уперед, на головну дорогу, де було повно людей та авто. Свідки.

      – Агов, – крикнув він їм услід. – Навіть не привітаєтеся?

      Луїзина мати розвернулася, почувши голос, і збентежено скосила на Стівена очі.

      – Стівене? Сьогодні ж не платіжний день, – сказала вона.

      – Я знаю.

      – Тоді чому ти тут?

      – Хіба не можна просто прийти, щоб привітатися з любою зовицею та її гарненькою племінничкою? – запитав Стівен.

      Він підійшов ближче, обличчя безвиразне. Шкарпетик дріботів позаду. Луїза відчула, як щось промайнуло крізь неї, і на якусь мить їй здалося, що вона може знепритомніти.

      – Я оце подумав, що прийду й простягну вам руку допомоги, – сказав він і взяв кошик Луїзи.

      Вона опиралася, лиш якусь коротку мить, але він легко висмикнув кошика з її рук. Тоді повернувся до Вінні, кутики вуст піднялися вгору, цього разу не показуючи зубів.

      – Щоб вам повернутися до квартири без зайвих труднощів.

      Вінні байдуже глянула на нього, не зронивши й слова, та рушила далі, куди йшла, додому, проти східного вітру. Стівен стояв на тротуарі так, наче пропускав її вперед, – немов сер Волтер Релі, коли кинув свого плаща додолу, щоб Єлизавета І не забруднила ніг. Луїза глянула на слабку материну спину та згорблені під вагою кошика плечі й пішла за нею. Дівчина не бачила, як Стівен опустив кошика на тротуар позаду неї, а потім рвучко випростав руку і схопив її за лікоть.

      Стишеним голосом він промовив:

      – Не думаю, а ти?

      Тієї миті Вінні зайшла за ріг і втратила їх обох у шумі транспорту та гучному цокоті копит вантажних коней. Луїза знала, що її матір не озиратиметься.

      Стівен промовив:

      – Я знаю, що ти собі надумала.

      – Нічого я не надумувала. Відпусти. – Луїза потягнула руку, проте Стівен тільки міцніше її стиснув і поволочив племінницю за собою, подалі від головної дороги.

      – Ти не можеш лишити білизну тут! – сказала Луїза. – Це вирахують з Ма, а нам нічим платити. Якщо ти мусиш привести мене з собою, дозволь хоч би спочатку віднести це.

      Якусь мить Стівен думав, а тоді похитав головою.

      – Знайдуть. Ми заледве відійшли на кілька ярдів від вхідних дверей, – сказав він. Однак, глянувши на кошик посеред тротуару, трохи розслабив руку.

      Луїза висмикнула руку й побігла назад до будинку. Вона не була впевнена, що ж робитиме, діставшись туди, адже сумнівалася, що їй стане снаги постукати в парадні двері. Найпевніше, дворецький місіс Шовелтон не впізнає в ній доньку пралі навіть попри те, що вона забирала білизну разом із нею вже протягом шести років. А якщо й впізнає, то буде обурений її зовнішнім виглядом та появою на головних сходах – очевидно ж, що вона прислуга, а не гостя родини – і, мабуть, зачинить двері їй перед носом.

      Відкинувши цю думку ще до того, як вона встигла виникнути, Луїза, ще більше віддаляючись від матері, побігла вперед до викладеної бруківкою вулички зі стайнями, де в сутіні