Публіцистика: вибрані статті, інтерв’ю. Іван Драч

він згадує слова Євгена Маланюка, які любив повторювати старий Бажан: «Час, Господи, на самоту й покору», – можливо, приймаючи самоту як дар витовчених у ступі життя років для розмислів і сповідей, думає про невпокорення самого себе, невтишення душевних болей і переживань позірним олімпійством – не вдається згорнутися в мовчанні наїжаченим клубочком болю, не судилося затаїтися в розкоші літаповажного царювання в слові.

      Хто ж притлумить вогонь розпанаханих ран?!

      Ніхто. Навіть він, поет, який здатен віддати себе, розпроклятого, на розтерзання завжди жадібного до оголення страждань натовпу, не годен вивільнити себе з-під непосильної навали дум і переживань найдорожчою ціною – ціною пекельного википання душі на полум’ї впокореного слова.

      Не загасити душі однієї. Поетової. Бо горить усе – земля горить, горить мова, культура, історична пам’ять… Україна горить-вигорає у незалежному безсиллі:

      Горимо ми день за днем,

      Кричимо, що квітнем —

      Не червоним вже вогнем,

      А жовто-блакитним!

(«Покоління – біжутеріє…»)

      Нічого іншого не лишає доля, як «меча гострити об Сізіфів камінь», ставати на чати захопленої в полон полум’я рідної землі, власної душі, волаючої, незагасної, і кричати, кричати… Якщо вже й крик не піднімає на прю з цим вогнем опущені хохлацькі п’ястуки, треба братися за меч:

      Отож вихоплюй сто своїх мечів.

      Тож тисячі здіймай на безголов’я,

      На це хохлацьке вічне малокров’я…

      Рубай – удень,

      А плач – хіба вночі…

      А вже свище осінь у сурми, розкутурхане ним чорне попелище ніяк не заіскриться живим вогнем всеукраїнського державного самоздійснення, і згадується вірш, прочитаний на І з’їзді Руху, від якого повіяло «вересневим сонцем самоти»:

      Та вже тисячоліття нами котять.

      Та вічність чорна б’є без каяття.

      Що ж нами вродить? Нами й заскородять?

      Нема народу – то пощо життя?!

      Здаватися поет не збирається, хоча все частіше насолоджується самотністю:

      Та не здаюсь: тривожу лірою

      Запеклий світ й холодну кров

      І в осінь теж іду з довірою,

      Як у весну запеклу йшов…

      І хоча поет чує, як «дише в горлі осінь», як сивіє і даліє рідне село Теліжинці, яким навік ужалена його душа, йому все частіше прагнеться «дихати духом його трудним» і «жувати буденну його солому». Адже там, у Теліжинцях, першовитоки, першоростки його насолоди від слова і його вічних словесних мук, повсякчасних борінь зі словом…

      Там, у споришевому дитинстві, в холодних росах і в скрипінні замороженого снігу під валянками Драча-школяра, в тихих вечорових бесідах сусідок і в подиві перед першим озвученим складом…

      «Поезія – нескінченна, як саме життя. Для мене принаймні вона – вся в дитинстві, – говорив поет. – В тих шаленствах червневого дощу й краплинах сонячної роси, у щедрості сонця, з якими ти вперше зустрівся…»[1]

      У розлогішій

1

Драч І. Витоки поезії // Прапор комунізму. – 1983. – 20 листопада.