Публіцистика: вибрані статті, інтерв’ю. Іван Драч

планети,

      Він – ленінець духом, старий Прометей!

      Правда, не слід цю ідейну екзальтацію вважати за свідому містифікацію з метою ідеологічної мімікрії. Іван Драч якраз щиро поривався прислужитися тим вітрам «відлиги», які несподівано подули із «зореносної», тому цю ідеологічну ритуальність у деяких його поезіях слід приймати за щире образне «моління». Проте цей ритуал прирощення ідейно неоскаржуваного вірша-паровоза до поетичної збірки він не міг не виконати, хоча в «Баладах буднів» 1967 року, не кажучи вже про пізніші – «Шабля і хустина» (1981), «Київський оберіг» (1983), «Теліжинці» (1985), «Храм Сонця» (1988) та інших, – цього вдалося якось уникнути. А от збірки «Сонячний фенікс» та «Корінь і крона» витягнув на світ у 1974-му і 1978 роках за допомогою таких «ваговиків», як «Слово про Партію» і «Січнева балада 1924 року». Та це несуттєво, бо ж у «Триптиху про слова» саме про такі «висповідання» сказав:

      А як мені слова свої пізнати,

      Коли ж це не мої – чужі слова,

      А як мені скараскатися знади,

      Як знада та й у прірву порива…

      Найдовша і найважча його боротьба – зі словом, за слово, у слові, серед слів. І духовно найпотужніша молитва в ім’я Слова:

      Господи Слово

      Вічна Осново

      Сонцеголово

      Слово горить

      Ніжносте Слово

      Лютосте Слово

      Вічносте Слово

      Я твоя мить.

(«Молитва, вишептана в ностальгії»)

      На час виходу Івана Драча у поетичний світ літературний простір небувало активно «заселявся» як «новобранцями поезії», так і тими поетами, які були жорстоко вилучені з національної літератури. Репресована поезія заговорила з новим поетичним поколінням мовою правди і довіри до слова. Вона відкрила таке жанрово-стильове, образно-виражальне різнобарв’я, що молоді шістдесятники відчули духовну спорідненість з поколінням «Розстріляного відродження», якому на хвилі творчого злету було майже стільки, як і їм, юнакам із хрущовської «відлиги». Євген Плужник, Михайль Семенко, Майк Йогансен, Валер’ян Поліщук, Микола Зеров, Тодось Осьмачка, Грицько Чупринка, Володимир Свідзінський… Вони виступали з небуття, виборсувалися із забуття з такою потужно творчою силою, що аж дух забивало від подиву та бажання здійснитися в новій естетичній якості.

      Поети-шістдесятники демонстративно розхитували усталену тезу про літературний процес як «єдиний потік», що урочисто тече, обрамлений ідеологічними берегами, на яких сидять гостроокі критики і виловлюють інфантильну літературну рибу. Ті рибини, які ведуть за собою літературний косяк, підгодовуються званнями, посадами, перекладами на «общедоступну» мову, дачами, орденами, запрошенням у президії, честю виступити з вітальним словом…

      Поети з духовної країни «Шістдесяті» своєю творчістю відкрили відому істину, що література живе і розвивається тоді, коли внутрішні суперечності збурюють це літературне море і воно закипає від різноманіття та різноспрямування своїх стильових