Публіцистика: вибрані статті, інтерв’ю. Іван Драч

з Горація «малоросійським діалектом».

      Відомий славіст-філолог Осип Бодянський у листі до Шафарика відзначив, що «Сковорода писав по-малоросійськи, але досить невправно й змішано». Це пояснювалося тим, що мова Сковороди формувалася в перехідний період, коли староукраїнська книжна мова вичерпала свої можливості, а нова – на чисто народній основі, якою пізніше писатиме Котляревський, – ще не стала мовою літературною.

      У той же час один із сучасників філософа Ф. П. Луб’яновський засвідчує: «Я бачив відомого старчика Сковороду. Старий росту вище середнього, в сірому байковому сюртуці, в українській овечій шапці, з ціпком у руці, за мовою – справжній малоросіянин».

      Творчість Сковороди стоїть на межі двох періодів української культури, коли розкута думка вимагала розширення тісних рамок барокового стилю. Розвинувшись на культурному ґрунті Київської академії, вона дала потужний поштовх для розвитку нової української літератури, передовсім пов’язаний з іменами І. Котляревського, Г. Квітки-Основ’яненка, аж до могутнього поетичного спалаху Т. Шевченка.

      1972

      Шевченкова вічність

      Т. Г. Шевченко! Досить було однієї людини, щоб врятувати цілий народ, цілу націю…

Остап Вишня. Щоденник

      Може, як ніколи, нам сьогодні потрібна незламна віра Шевченкова. Без жодної ноти розчарування. Незламна і горда.

      Жодного песимізму зваженого й обґрунтованого. Навіть комп’ютерами. Незламна віра: «…буде правда меж людьми? Повинна буть, бо сонце стане і оскверненну землю спалить».

      Такий духовний максималізм, витворений правдою його життя, наснажений істиною його творчості, єдиний в спромозі витримувати всі ті надлюдські випробування, які чигають на сучасну людину. Які роздирають її, розламують її крихке єство. Але й витворюють нову людину.

      Ось чому ми йдемо, їдемо, летимо до нього – до Шевченка. Ось чому ми прагнемо до Пушкіна і Данте, Руставелі і Шекспіра, Навої і Гете, Нарекаці і Толстого. А Шевченко ще й тому в спромозі наситити безмір наших вимог, ще й тому в спромозі подати нам руку через гори літ – і ми віримо йому до найсокровенніших глибин душі! – що він до осяйних вершин людського духу піднявся з найпоганьбленішого болота, з безправ’я неключимого, де батожили душу вшир і впростяж, де розпаношілий цинізм був рідним братом зневірі, а губата ганьба збиткувалася над непокірною честю. Йому треба було встати і обтрусити весь цей непотріб з вічної душі народу. Він це свідомо зробив справою всього свого життя. Його неповторний світ, який не має аналогів в жодній духовній традиції того часу, виріс з найпотаємніших глибин рідного народу. Досить було одного, та ще й такого короткого, життя цієї людини, щоб в свідомості цього народу зайняти місце під рушниками на покуті, чільне місце. Стати символом цього народу, його безперервним творцем і бездоганною совістю. Ось чому вкарбоване його ім’я серед світочів вселюдського духу всіх часів і народів. Ось чому ми йдемо, їдемо, летимо до нього – до Шевченка.

      Не