Публіцистика: вибрані статті, інтерв’ю. Іван Драч

в яких тріпочуть болі цілого роду людського:

      Час життя дорогоцінний,

      Ми ж тебе не бережем!

      Ми ж тебе, мов порох тлінний,

      Розсипаєм навзаєм!

      Ніби прожита година повернеться знову,

      Ніби до власних джерел повернуться знову ріки!

      Ніби ж ми власноруч сіємо літ полову,

      Ніби ж наш вік вікувати будемо ми вовіки!

      Та й для чого ж нам бажати

      Восьмисот предовгих літ,

      Коли ми життя на жарти

      Байдикуєм з роду в рід!

      Ліпше чесно жить годину, аніж цілий день у скверні,

      Ліпше один день святий од безбожного року.

      Ліпше рік один пречистий, ніж десятки літ осквернені,

      Ліпше десять літ пречистих, ніж тягти життя мороку.

      Любий друже, мить наспіла,

      Байдики облиш ураз

      І в сю мить берись до діла:

      Плине час і зрине час!

      Не наше те, що збігло мимо нас,

      Не наше й те, що зродить грядуща нам пора,

      День нинішній ще наш, а не ранковий час,

      Не знаєм, що несе вечірняя зоря.

      Як життя не вмієш жити,

      То повчись хоча б сих слів!

      Ах, твій розум помістити

      Слів сих хитрих не зумів.

      Знаю, що наше життя – це суєти потік,

      Знаю, що найглупіша істота

      Людина – пливе у нім без пуття,

      Знаю, чим далі вона животіє, тим глупішає з року в рік,

      Знаю, сліпий той, хто закладає собі життя…

      Таку категоричність тону, такий сатиричний максималізм, безжалісний, знищувальний, може мати той, чиї ідеали навдивовижу високі й чиє розуміння людського покликання на землі сповнене невсипущою, стражденною любов’ю за його чистоту і святість. Сковорода мав право на такі різкі слова, він вистраждав цю гірку правоту: це боліло йому щоденно, це пекло його щомиті. Ця невгасима печія за людину була такою плодючою, що латинський двовірш про молоде козля, од якого відштовхнувся поет при написанні своїх строф, виглядає, в порівнянні з віршем Сковороди, милим і наївним зернятком, з якого зріс такий важкий і такий колючий колос.

      Є у Сковороди один невідомо коли написаний вірш, напоєний гіркотою, породженою стосунками з найулюбленішим учнем Михайлом Ковалинським, якого поглинув світ. Зазнавши несподіваного удару долі, правитель канцелярії вельможного князя Потьомкіна, уваги якого прагнули князі і графи, їде в своє село Хотетово і кличе до себе філософа. У вірші їхні взаємини гранично спрощені, але добре передано дух їх:

      Філарет старенький якось у пустелі

      Літа свої доживав у лісовій оселі,

      А один хлопчина, Філідоном звався,

      В пущу до старого вчитися пробрався.

      В світі ж тільки й слави – що про дідугана:

      Святість його – щира, мудрість – бездоганна.

      Філідон просить старого вказати йому шлях у житті «святий і твердий». Філарет відповідає, що зі світом, поки живеш, треба боротися, і далі повчає:

      «Не