Публіцистика: вибрані статті, інтерв’ю. Іван Драч

розливалась якась зворушлива гармонія на все буття моє…»

      Сковорода був людиною свого часу, свого оточення і побуту, на яку впливали повір’я його доби, увесь різноґатунковий комплекс тогочасного життя: «…Демон печалі став надзвичайно мене мучити – то страхом смерті, то страхом нещасть, які мають статися. Я прямо став міркувати таким чином: переяславські миші були причиною того, що мене викинули з великими неприємностями із семінарії.

      Після того як ви вчора розійшлися, коли я ліг спати, уві сні мене стало переслідувати бісеня. Я втікаю, воно нападає на тебе (Ковалинського), поки я допомагаю тобі, воно знов на мене нападає, я вислизаю і ледве врятувався. Снився мені й інший сон, безперечно, більш заспокійливий, як я думаю, здоровий, який свідчить про те, що розум повертається в звичайний стан. Мені снилося, що я з надзвичайно цінним, мистецьки оздобленим срібним списом упевнено йду до якогось розкішного палацу, причому на варті всюди стоять охоронці, які слідкують за тим, щоб мені ніхто не насмілився перешкодити. Коли я дійшов до прекрасних дверей палацу, мене якісь люди почали просити перекласти і прокоментувати декілька віршів поета (не пам’ятаю, якого), які служать для того, щоб розганяти нудьгу. Я почав і пролив багато сліз, вигукуючи: «Кто мнѣ даст море слез?»

      Сковорода згадує один із своїх найбільш довершених творів, який можна було б назвати «Молитвою сліз» і який сучасною українською мовою звучав би так:

      Хто дасть мені хоча б сльози,

      хто дасть мені сльози дощевні?

      Хто дасть мені моря грози,

      хто дасть мені ріки плачевні?

      Да гріх ридаю

      І омиваю,

      У многоводних

      Сльозах несходних

      Не почивши.

      Мої гріхи препекельні

      да ж палили очі мої роками,

      Серце висхло ожорсточене,

      мов адамант-камінь.

      Сліз мені он як бракує,

      Щоб печію прегіркую,

      Щоб злі її хуртовини

      З-під нутровини

      Ізблювати!

      Ти, що у горах розверг

      джерелам гримучі проходи,

      Ти, що нагорній верх

      заткав у буйнющії води,

      Дай мені вод цих у душу,

      Хай я ж цю муку розрушу,

      Тугу розтрощу —

      Сліз в тебе прошу,

      Утіш мене, отче!

      В тебе сліз благаю слізно,

      Щоб вимити душу од лиха,

      Мені сльози, сльози, сльози —

      З-над потіх потіха!

      І дурність твого привіту —

      Над усю мудрість світу.

      А плач над сміхом —

      Його потіха.

      Дивний Боже!

      Цей вірш ніби кепкує з латинського заголовка: «В горі певну втіху приносять сльози». Лунає вимога цілого моря сліз для полегшення душі, і ритм вірша підвладний каскадному ритмові виклику цілому світові й Богові; недовіра, що звучить на початку твору, переходить у буйну іронію закінчення.

      Після