Нетерпіння серця. Стефан Цвейг

стискаються, ніби пальці прокидаючись позіхають. Потім вії підіймаються, розгублено кліпають, а очі з подивом оглядають все навкруги.

      Раптом її погляд зупиняється на мені й одразу ж стає пильним; поки це лише візуальний контакт, він ще не ввімкнув певну думку чи спогад. Ще одне зусилля, і ось вона вже зовсім прокинулася і упізнала мене; кров пурпуровим струменем заливає її щоки, враз відлинувши від серця. І знову, як того разу, мені здається, ніби кришталевий келих раптово сповнили червоним вином.

      – Як негарно… – говорить вона, різко зсунувши брови, і нервовим рухом натягує на себе ковдру, що сповзла, ніби я її заскочив оголеною, – як негарно вийшло! Мабуть, я задрімала на хвилинку, – у неї злегка роздуваються ніздрі (знайома мені ознака близької грози). Вона дивиться на мене з викликом: – Чому ви мене одразу не розбудили? Негарно розглядати сплячого! Це непристойно! Усі мають смішний вигляд, коли сплять.

      Зачеплений за живе тим, що моя тактовність викликала її гнів, я намагаюся відкараскатися дурним жартом.

      – Краще бути смішним уві сні, аніж наяву, – відповідаю я.

      Але вона, схопившись обома руками за поручні крісла, вже всілася вище, зморшка між бровами окреслилася ще гостріше, навколо губ вже затремтіли блискавиці. Вона увіп’ялася в мене поглядом:

      – Чому ви вчора не прийшли?

      Удар завдано надто неочікувано, щоб я міг одразу ж відбити його. А вона продовжує тоном інквізитора:

      – У вас мали бути особливі причини примусити нас даремно чекати? Інакше ви хоча б зателефонували.

      Який же я дурень! Саме це запитання варто було передбачити і завчасно приготувати відповідь. Я ж зніяковіло тупцяю на місці і безнадійно пережовую стару відмовку, що, мовляв, у нас несподівано призначили огляд ремонтних коней. О п’ятій годині я ще сподівався, що зможу вислизнути, але полковнику захотілося показати нам свого нового коня… і так далі, і тому подібне…

      Вона не зводить із мене очей – похмуро, суворо, пронизливо. І що більше я вдаюся в подробиці, то пильнішим та недовірливішим стає цей погляд. Я бачу, як нетерпляче постукують по підлокітниках крісла її пальці.

      – Он як, – говорить вона нарешті крізь зуби. – А чим закінчилася зворушлива історія з ремонтним оглядом? Купив зрештою пан полковник собі нового-новісінького коня?

      Я відчуваю, що жахливо заплутався. Раз, удруге, втретє вдаряє вона рукавичкою по столу, ніби намагаючись цим рухом вгамувати внутрішню тривогу. Потім погрозливо дивиться на мене:

      – Закінчуйте вашу дурну брехню! Все це неправда від першого до останнього слова. Як ви смієте пригощати мене такими дурними вигадками?

      Різко, ще різкіше ляскає по столу рукавичка. Потім Едіт рішуче жбурляє її на підлогу.

      – В усій цій нісенітниці немає й краплини правди! Жодної крапельки! Ви не були на манежі, і ніякого ремонтного огляду у вас не було! Вже о пів на п’яту ви сиділи в кафе, а там, як мені відомо,