Нетерпіння серця. Стефан Цвейг

і полегшено зітхаю. Як тактовно вона промовчала про мій промах! І водночас, як уміло та делікатно сама натякає на свою неміч. «Я – на жаль! – завжди вдома». Великодушнішого прощення не буває. Жодної тіні образи. Мені ніби камінь з душі впав. Я почувався, як підсудний, котрий вважає, що його засудять на довічну каторгу, а суддя підводиться, надягає шапочку і виголошує: «Виправдано». Звісно, мені треба скоро завітати туди, щоб подякувати їй. Сьогодні четвер, значить, піду в неділю. Або ні, краще вже в суботу!

      Але я не дотримав слова. Я був надто нетерплячим. Мені не давало спокою бажання якнайшвидше позбутися тяжкого відчуття невизначеності, дізнатися, що мене остаточно вибачили. Мені досі лоскотав нерви страх, що в клубі, в кафе чи ще деінде хтось почне говорити про мою халепу:

      – Ну то як там було у Кекешфальвів?

      Мені хотілося мати змогу стримано та впевнено відповісти: «Чудові люди! Вчора ввечері я знову пив у них чай», – щоб кожному стало зрозуміло, що мене не гнали звідти в шию. Тільки б поставити крапку в цій прикрій історії! Тільки б покінчити з нею! Зрештою, моє нервове напруження призводить до того, що вже наступного дня, тобто у п’ятницю, якраз коли ми з Йожі та Ференцом, моїми найкращими друзями, тиняємося по бульвару, я несподівано вирішую: підеш до них сьогодні ж! І одразу ж прощаюся з трохи спантеличеними друзями.

      Дорога не дуже далека, півгодини – не більше, якщо йти швидко. Спочатку п’ять нудних хвилин містом, потім по трохи курявому шосе, що веде і до нашого навчального плацу, де наші коні вже знають кожен камінчик і кожен поворот (можна зовсім відпустити повід і так їхати). Приблизно на півдорозі, біля маленької каплиці біля мосту, вліво відходить, йдучи за плавними вигинами маленького струмка, неширока алея тінистих каштанів; це, певною мірою, приватні володіння, і нею рідко користуються пішоходи та екіпажі.

      Але дивно: що ближче я підходжу до невеликого замку – вже видніється біла кам’яна огорожа з ажурними решітчастими ворітьми, – то швидше зникає моя мужність. Як, стоячи перед дверима зубного лікаря, шукаєш приводу повернути назад, доки ще не потягнув за дзвіночок, так і тепер мені хочеться втекти. Дійсно, хіба обов’язково йти саме сьогодні? Чи, може, взагалі вважати, що ця неприємна ситуація остаточно залагоджена листом? Я мимоволі вповільнюю ходу, зрештою, для відступу ще є час, а коли не дуже хочеш іти прямо, то обхідна дорога завжди видається привабливішою; і от, перейшовши через струмок по хисткій дошці, я звертаю з алеї на луки, вирішивши спочатку прогулятися круг маєтку.

      Будинок за високою кам’яною огорожею являє собою продовгувату одноповерхову будівлю в стилі пізнього бароко, пофарбований на староавстрійський лад у так званий шенбрунський жовтий із зеленими віконницями. За двором, на межі з великим парком, котрого я не помітив під час першого пізнього візиту, приховуються кілька менших будівель – напевне, приміщення для слуг, контора та конюшні. Тільки тепер, заглядаючи через овальні отвори в товстій стіні (так звані «бичачі очі»), я запевняюся, що замок Кекешфальви зовсім