Записки патера Брауна = Father Brown’s Memories. Гілберт Кіт Честертон

тер підборіддя патер Браун. – А ви вважаєте наукою агіографію?

      – А що це таке? – різко спитав учений.

      – Зазвичай її плутають з географією, – посміхаючись, пояснив священик. – Але це – наука про праведників, про святих. Розумієте, темні століття спробували створити науку про хороших людей, наше ж, гуманне й освічене, цікавиться тільки людьми поганими. Мені здається, досвід показав, що вбивцями були найрозмаїтіші люди.

      – Ну, ми вважаємо, що вбивць можна непогано класифікувати, – зауважив Крейк. – Список довгий і нудний, але, мені здається, він вичерпний. По-перше, всі вбивства можна поділити на свідомі та несвідомі, і спочатку займемося останніми, позаяк вони значно рідше зустрічаються. Існує така річ, як манія вбивства, потяг до кровопролиття. Існує і несвідома антипатія, хоча до вбивства вона призводить украй рідко. Тепер перейдімо до вбивства з реальними мотивами, але спершу зазначимо, що деякі з них не цілком усвідомлені, інші ж – романтичні та навіяні фантазією. Чиста помста – річ безнадійна. Закоханий убиває суперника, котрого йому не вдалося відтіснити. Бунтівник убиває тирана після того, як той переміг і поневолив його. Однак такі дії диктуються і свідомою надією, і тоді вбивства маємо зарахувати до іншого великого розряду: «свідомі злочини». Вони, своєю чергою, поділяються на два типи. Одна людина вбиває, щоб вкрасти або успадкувати те, чим володіє інша, або запобігти тій чи іншій дії. Сюди ж віднесемо вбивство шантажиста або політичного опонента, а також усунення з шляху пасивної перешкоди – дружини чи чоловіка, котрі стоять на заваді. Мені здається, це досить ґрунтовно розроблена класифікація, вона охоплює всі випадки, якщо нею правильно користуватися. Боюся, однак, що вона видалася вам дуже нудною. Сподіваюся, що не дуже втомив вас.

      – Аж ніяк, – заперечив патер Браун. – Даруйте, якщо слухав дещо неуважно. Справа в тому, що я думав про чоловіка, що його знав колись. Він був убивцею, але не можу визначити його місце в вашому музеї. Він не був ні божевільним, ні мономаном. Він не відчував ненависті до людини, котру вбив, і, ледь знаючи жертву, не мав причин для помсти. Убитий не мав нічого, що міг би забажати вбивця. Він вбивці не заважав і зашкодити не міг; не міг навіть хоч якось вплинути на нього. У справу не була замішана жінка. Як і політика. Чоловік убив свого ближнього, котрого фактично не знав, і вбив з досить дивної причини. Можливо, це єдиний випадок у світі.

      І священик невимушено розповів цю історію.

      Нехай вона починається на цілком респектабельному тлі – за сніданком, в будинку гідної, хоча і заможної родини Бенксів, у той момент, коли звичайне обговорення газети перервали чутки про таємничу подію в їхній окрузі. Таких людей іноді звинувачують у тому, що вони брешуть про своїх ближніх. Однак саме про самих ближніх вони не знають нічого.

      Сільські жителі розповідають про своїх сусідів як правдиві, так і вигадані історії. Але цікаві мешканці сучасного передмістя вірять усьому, що пишуть у пресі про аморальність Папи Римського або про страждання вождя з якихось тихоокеанських