Жарінь. Зупинись, подорожній!. Роман Іваничук

щоб усі знали? Маґістрат підірвати, чи що? – пожартував.

      – Ви маєте рацію, – задумався Сарабай. – Маґістрат висадити в повітря нам не вдасться… – Враз він пожвавився, і в очах блиснули хитрі іскорки. – Нічого… Сигнал буде. Казьо вам скаже який, коли прийде з паролем. А тоді… Давайте намітимо місце.

      – Думаю, Личаківський цвинтар.

      – Так. Біля гробниці капелана Стажинського. Куток глухий. Знаєте де?

      – Це з того боку, від Погулянки.

      – Отже, хай буде через день. Година четверта. Домовились?

      – Ніби так. Тільки що за сигнал?

      – Пораджуся з хлопцями, придумаємо.

      Сарабай згадав про Марію Шварц, колишнього організатора політшкіл в КПЗУ. Цікаво, де вона тепер? За радянської влади працювала парторгом на ткацькій фабриці. Можливо, виїхала. Треба дізнатися. З її допомогою можна б почати організацію підпілля серед ширших кіл.

      – Про арешт польських учених чув?

      – Дещо чув. А ви докладно знаєте?

      – Те, що й усі. Кілька десятків забрали і – камінь у воду. Ніхто не знає.

      Попрощалися. Сарабай вийшов через подвір’я на вузеньку Бляхарську вулицю і провулками поспішив до Краківської площі, де жила колись Берта Шварц з дочкою. Якщо не виїхали, стара буде вдома. Вона повинна впізнати Мирона. Адже в її сутеринах колись таємно збирався їхній осередок, у Берти Антін лікувався від рани. Вона скаже, де Марія.

      Берта затряслася, побачивши на порозі незнайому людину. Очі, повні панічного жаху, застигли мертво.

      – Марія? Яка Марія?… Я не знаю… Повірте мені, тут нема ніякої Марії.

      – Заспокойтеся, пані Шварц, – Мирон лагідно зупинив Берту. – Я – Сарабай, товариш вашої дочки. Не впізнаєте?

      Полуда страху повільно спливала з зіниць матері.

      – Сарабай?… A-а, Мирон… Пам’ятаю, пам’ятаю. А вам нічого не кажуть німці? – спитала і знову насторожилася.

      – Я не живу у Львові. Мені треба бачити Марію. Де вона?

      Берта мовчала. Вагання переливалося тінями в зляканих очах, підійшла ближче і сказала пошепки:

      – Вона ховається. Комуністів арештовують. Та й не тільки комуністів. Ви, напевне, знаєте про вчених… А вони ж не євреї. Нам у сто разів гірше. Як уже Мохнацького, таж то така фігура…

      – Що – Мохнацького?!

      – Забрали. А ви хіба нічого не чули?

      Сарабай витер краплі холодного поту з чола. Цього він не чекав. Навіть не припускав у думці чогось подібного. Сьогодні мав зайти до Казя, дати йому завдання, побачити Віру… А професорові і Юлі привіт передати від Антона. Забрали Мохнацького… Перед очима майнув образ професора, а поруч різьбленим силуетом – спотворене розпачем обличчя Юлі.

      – За що ж його? – вирвався стогін.

      – Не знаю, – похитала головою Берта. – Нічого не знаю. Ми, євреї, чекаємо, коли утворять ґетто. Кажуть, незабаром. Там, може, спокійніше буде, там і Марію не знайдуть.

      – Що ви говорите? – Мирон глянув на Берту, мов на божевільну. – Євреї чекають на ґетто? Як ви можете таке…

      – А що інше, що інше? –