Жарінь. Зупинись, подорожній!. Роман Іваничук

Казьо не дасть пропасти, є знайомий лікар… Та це ще й не скоро. Пізньої осені… Чи не чув Мирон чого-небудь про долю арештованих? Юля ходила в гестапо, відповіли, що нічого не знають, ніяких арештів не було. Не чув. І не треба розпитувати. Їх уже немає…

      Мирон не потішав Юлю. Все на світі стало голим у своїй жорстокості й нещадності. Відійшли з побуту дипломатичні вуалі і добрий тон. Зникла фальш недомовленості й співчуття. На карту поставлені життя і смерть. І люди зараз мислять лише цими категоріями.

      Не вибачаючись перед жінками, Мирон і Казьо зайшли в майстерню і там про щось недовго розмовляли.

      Потім Казьо провів Юлю додому. Прощаючись з Мироном, вона сказала:

      – Перекажи Антонові, що я почуваю себе добре. А про це, – показала на волосся, – не згадуй. Я не винна. А втім… мабуть, воно мене якось зцілило. Мої жіночі слабості минули. Мені тільки шкода, що невчасно ми обзавелись сім’єю. Пішла б з вами. І скажи йому, щоб беріг себе. В мене залишився тільки він. І дитина. Колись була більша сім’я. Тепер я лише жінка… – додала сумно.

      Юля й Казьо вийшли. Віра покликала Мирона. Він бачив, що дівчина хоче йому щось сказати і бентежиться, не може зважитися.

      – Кажи, Вірочко.

      – Мироне… Ти незабаром підеш. Вибач, що перейшла на «ти». Мені важко інакше. Я хочу, щоб ти вислухав… Це дуже важливо для мене, для всього мого життя.

      Побляклі від недуги світло-зелені очі потемніли від затаєного хвилювання, бліде, змарніле обличчя налилося бентежною свіжістю.

      – Я… я люблю тебе, Мироне. Люблю так міцно, що без вагання піду за тобою і розділю все, що зустрінеться нам на дорозі… Ні-ні, це не завчені слова гімназистки. Коли б були інші, я сказала б по-своєму. Так, як ніхто ще не казав. Але немає інших слів… Мироне, моя любов не може тебе зв’язувати. Я знаю… ти кохаєш Юлю, і вона варта…

      Мирон стиснув долонями щоки дівчини.

      – Не треба більше. Я також люблю тебе. Сильніше від смерті, яка благословила нашу любов. І тому я не загину, як не загинула ти, коли несла мені своє кохання. Я повернусь до тебе, знайду, де б ти не була…

      Віра сахнулася його обіймів.

      – Знайдеш? Чому – знайдеш? Я ж піду з тобою. Ще сьогодні. Ти не хочеш, Мироне?…

      – Люба… Нам не можна тепер хотіти чогось для себе. В тебе ж батьки, і ти поїдеш з Казьом до них.

      – Сама, без тебе? Як я буду без тебе? Місяці, роки, не знаючи, чи ти живеш… Ти мусиш взяти мене з собою.

      Віра тамувала плач. Мирон мовчки гладив її косу і сам вагався. Але ж ні… Тепер, коли немає навіть криївок?

      – Я не загину. Ніколи про це не думай. А ти поживеш сама, приглянешся до людей, навчишся розрізняти біле від чорного, золото від облуди – без нічиїх підказувань. І тоді будеш моїм другом, а не тінню. Увійдеш у життя з повноцінним квитком. Так ти колись сказала? Не плач, люба…

      Віра схлипнула востаннє. Миронові слова звучали як вирок.

      – Бувай здорова, Вірочко. Я знайду тебе, коли настане час. Мусить той час прийти.

      Мирон обсипав поцілунками її очі, руки. Підвівся. Поправив вилоги піджака, як перед входом в аудиторію, і, зібраний, напружений,