Жарінь. Зупинись, подорожній!. Роман Іваничук

зовсім ласкаво:

      – Будьте добрі, проведіть нас.

      – Але ж ніч, такий час… – пробував відмовитися Бендас.

      – Назад привезе вас наша людина! – зовсім не в тон попередній просьбі прозвучав наказ.

      Бендаса відпустили тоді, коли він серед нічної темряви вказав на будинок Мохнацького.

      Супроводжував його в автомобілі високий військовий з рудими вусиками і швидкими очима.

      Професор намагався переконати себе в тому, що він виконав лише наказ озброєних людей.

      – Що зроблять з Мохнацьким?

      – Нічогісінько. Порозмовляти хочуть.

      Бендас знав, що це не так. Але не хотів ставати віч-на-віч з своїм сумлінням, що десь там таки шкреботалося в грудях, немов павук у сірниковій коробці, й шепотіло докірливо: «Це твоє останнє слово в дискусії… Останнє…» Тому почав нав’язувати супутникові розмову.

      – Яка приємність бачити українських жовнірів!

      Військовий повернув голову.

      – Ви, наскільки мені відомо, не чистокровний українець.

      – Я? (Звідки він мене так добре знає?) Ну, не зовсім. Мій батько – онімечений поляк із Шльонська. Проте я… Моя мати – щира українка з відомої родини…

      Військовий захихикав.

      – Мабуть, це виняткове сплетіння кровних зв’язків з трьома націями й сприяє тому, що вам при кожній владі щастить займати недругорядні посади.

      – Ви дозволяєте собі глузувати…

      – Аж ніяк. Польський уряд врахував ваше походження по батькові, український – по матері. На жаль, він проіснував мінімально коротко. Ви народилися під щасливою планетою, професоре. Німці оцінять заслуги вашого батька перед германською нацією, ви не залишитесь без хліба. Не ображайтесь… Я говорю це щиро і трохи з заздрістю. Моя мати українка, а батько – українізований поляк… І ні краплі германської крові…

      Після тривалої мовчанки Бендас спитав обережно:

      – А що буде з урядом Стецька? Невже нема ніякої надії на самовизначення України?

      Відповідь була непряма.

      – Якщо хочете зробити щось корисного для нації, зв’яжіться з Українським крайовим комітетом.

      – Щиро дякую… Ось ми вже й приїхали. Чи я ще побачуся коли-небудь з вами, добродію?

      – Цілком можливо. Я вступаю на службу до української поліції.

      – Нічого не розумію. Яка ж влада буде в нас – німецька чи українська?

      – Думаю, що це не особлива проблема для нас з вами. Головне, що не більшовицька. Про вас я чув у Кракові, коли вчився в школі української поліції. Я гадаю, що немає вам поки що потреби афішувати своє споріднення з німцями. Все-таки сорочка ближча, ніж кожух.

      Бендас остовпів. І про це знають?

      Та, здається, про журналістську практику професора військовий не знав нічого. Він подав руку Бендасові, дружньо потряс нею.

      – До побачення. Моє прізвище Якубський.

      – Дуже приємно, дуже приємно, – захлинався Бендас, вилізаючи з машини.

      – Слава Україні! – Якубський змахнув рукою вгору і кивнув шоферові, щоб їхав.

      Збентежений Бендас пробелькотів