Жарінь. Зупинись, подорожній!. Роман Іваничук

А він ще вдосвіта дізнався про все це лихо і таки відразу кудись там пішов. Куди – не знаю, бо то ніц мене не обходить, але через те запізнився на рандку.

      – Ми-рон? – кинулася Віра.

      – Так-так, наш Мирко. Тільки ви обіцяйте, що слухатимете спокійно. Лікар заборонив вам нервувати… Я – Миронів вуйко, Казьо Сарабай. Він живе, тобто жив… у мене. Але най це буде між нами… Ну, і, пане дзєю, маєте велике щастя, що він таки вийшов. Це ж Мирон вас приніс ледве теплу.

      Щаслива усмішка ледь торкнулася вуст дівчини і відлетіла, злякана.

      – Де він тепер?

      – Оцього я не знаю, паннунцю. Тепер ніхто нічого не знає. На фабрику я вже не ходжу, роботи ніхто додому не приносить, а я стукаю по старих шкарбунах молотком і знову, як за Польщі, вдаю дурного.

      – Та скажіть, ради Бога, що сталося?

      – Ах, я забув, що ви нічого не знаєте! У Львові… німці.

      Віра заперечливо мотнула головою, злякані очі вп’ялися в зім’яте Казьове обличчя.

      – Не може бути…

      – Саме так, – зітхнув Казьо. – Відступають наші…

      В пам’яті Віри спливли гомінкі збори та мітинги, пісні, що їх співали ті, яких вона весь час сторонилася.

      Жаль, гіркота, розчарування і глуха злість нахлинули до її свідомості.

      – Яке нині?

      – Перше липня…

      – За тиждень… А за місяць всю Україну стопчуть.

      – То ще не знати, дівчино. Зненацька напали. Не виповідав війни Гітлер. Ну, але про політику мовчимо. Ви моя кревнячка. Як видужаєте, можете їхати додому. А хочете, то живіть і в нас. Малого жінка ще позавчора одвезла на село до своїх. Місце є.

      – Я Мирона мушу бачити!

      – Мус має два кінці. Ви не скоро побачите його. І Кривду теж. І дуже прошу, не смійте ніде згадувати ці прізвища. Їх не було.

      Казьо схилив голову. Йому жаль було дивитися, як дівчину душать сльози, як вона ковтає їх, а здавлене ридання потрясає всім її тілом.

      – Заспокойтеся, прошу вас. – Казьо погладив Віру по гладенькому чорному волоссі. – Все буде добре. Дасть Бог, ще зустрінетесь. Я вірю в це. А зараз вам треба спокою. Засніть, якщо можете. Я приготую вам чаю.

      Казьо поспішив на кухню. За кілька хвилин приніс чай і шматок хліба з маслом.

      – Масло ще довоєнне, – гірко пожартував. – У нас є невеликий запас.

      Але Віра не хотіла їсти. Вдячно глянула на добродушного шевця, хотіла бадьоро усміхнутися, та очі зайшли туманною мережкою.

      Дівчина знову заснула.

      VI

      Офіційне проголошення самостійної України відбулося в будинку товариства «Дністер» при свічках.

      Саме в той час, коли новоявлений прем’єр-міністр Ярослав Стецько зачитував відозву проводу ОУН, квартали Львова заповнювали разом з темрявою ударні гітлерівські полки. Слідом за ними поспішав генерал-майор поліції Карл Ляш, якого Гітлер благословив на львівський престол.

      Але сьогодні влада була в руках Стецька-Карбовича, і він квапився скористатися з неї.

      Блимало, хиталося полум’я свічок, гойдались тіні на стінах, урочисто