Жарінь. Зупинись, подорожній!. Роман Іваничук

замружив очі, нахилив голову до Юлиних чорних кучерів.

      – Юлю, Юлечко… Горе ти моє вічне…

      Віра здригнулася, ступила крок назад і рвучко вибігла з кімнати.

      Йшла. Стихав шум і дзенькіт по той бік Високого Замку. Літній вечір повз по Замарстинівській вулиці, тягнучи за собою прохолоду ген аж з Брюховицького лісу, стуляв пелюстки нарцисів і спинався на дахи до фіолетового небесного склепіння. Спорожнілою вулицею пробіг бездомний пес і зупинився біля рогу будинку, блимаючи очима. Пізно, моторошно, важко… Віра глянула на небо, а воно затяглося темінню і не вітало її, як перше. Бриніла всюди сумна мелодія, наче місто скаржилось:

      Погас останній вже промінь сонця,

      Сумним акордом скінчився день…

      Сумним акордом. Не пахли квіти, не було їх ні на газонах, ні в сквериках, ні в серці. Все раптом зів’яло, скрутилося, як у спеку кукурудзяний листок. За одну мить. За мить підслуханої розмови доля покарала її порожнечею в душі. До сьогодні були тільки мрії. Нині вона побачила життя в обличчя і сказала: «Воно моє». Та раптом нічого не стало від одного лише слова. Щойно вона була людиною серед людей, а нині… Метелик, і вже не на квітці – на голці. Барвистий, привабливий і мертвий.

      Бездомний пес блимав на неї очима.

      Віра зупинилася біля низького ветхого будиночка й схилилася на парканець. Опустила руку, погладила тугу голівку півонії.

      – Заснула? А завтра розцвітеш на сонці.

      Почула, як стукотить серце, як у груди закрадаються ревнощі і попелять зневіру, і залишають тільки те, чого спалити не можна.

      «Я ж люблю його! Чуєш, квітко, прокинься і поглянь на моє кохання. Я люблю!»

      Віра зайшлася від щасливого сміху, – бездомний пес сумно поплентався вгору вулицею, – закинула голову обличчям до неба, наче дощу просила в нього, щоб пригасив її спрагу.

      «Ти пам’ятаєш, небо, лукаве небо? Тоді ти ясніло і насміхалося над моїми мріями, а зараз хмаришся, бо я перемогла тебе. Не сердься на мене за те, що я сильніша від весни: вона кохає тебе, впивається твоїм теплом, п’є росу і в’яне. Сильніша я од вітру, бо він гуляє з тобою і гине стомлений. А я люблю навіки! Моє бажання таке міцне, що приведе коханого до мене десятьма тисячами стежок. Чуєш, захмарене небо?»

      Віра заплющила очі і, як колись у дитинстві, лічила три рази по тридцять ще й три, лічила до десятого мільйона, і серце теж вело свою незбагненну лічбу.

      Розтулила повіки, небо відбивало вогні міста, підморгувало до дівчини. Хто ж це дивиться на неї? Повернулася. Біля телеграфного стовпа стояла людина. Силует поворухнувся. Віра тихо зойкнула. Злякано дивилася на чорне, як смола, кучеряве волосся, побачила знайомі очі, впізнала і все ще трималася за штахети парканця, притискаючись до них.

      – Чому ви пішли самі? – Мирон узяв її за плечі, вона тремтіла і була німою. – Я вийшов слідом за вами. Скажіть, що трапилось? Ви такі бліді…

      – Я… я сп’яніла…

      Мирон нахилився до Віри, і вона чекала. А коли побачила в його очах невимовний жаль, мабуть, до себе самого і зрозуміла той жаль, сказала:

      – Ви