Жарінь. Зупинись, подорожній!. Роман Іваничук

візьмете слово, колеґо? – нахиляється до Мохнацького доцент Каменкович, другий офіційний опонент.

      – Ні, – машинально відповідає Мохнацький і вертається думками до сьогоднішнього дня.

      Навпроти і поруч сидять члени вченої ради. Хто з зацікавленням, хто з притаманним науковцям скепсисом слухають виступ дисертанта. Бендас гладить долонею обвисле синювате підборіддя. Він явно задоволений, що його затвердили опонентом, це ж негласна реабілітація, будь-що-будь. Уважно прислухається, похитує головою. Мохнацькому цікаво, що скаже цей старий хитрий угодовець.

      Поруч з Бендасом сидить дама з рудим волоссям – германістка. Її повинно б цікавити питання германізації полабських слов’ян, проте вона нудиться: підперла рукою голову й ліниво постукує пальцями по зеленій оксамитовій скатерті.

      Є й нові люди. Цей молодий доцент, Карпов, здається, приїхав на захист з Києва. Вчений секретар доцент Кучеренко перевівся до Львова з Харківського університету. І ще один, і другий – зовсім незнайомі.

      І студенти. Їхніх прізвищ професор не пам’ятає. Знає лише: завтра вони навперейми розповідатимуть у своїх аудиторіях про сьогоднішній захист, згадуватимуть цікаве, майже фантастичне про Антона, Юлю, про нього, Мохнацького, переказуватимуть почуте з інших уст, перебільшуватимуть.

      У коридорі біля трохи відхилених дверей дзеркального залу зупинилася студентка. Вона крадькома заглянула в щілину і враз прикипіла до дверей.

      – Можна й зайти, дівчино, – почувся позаду голос, від якого вона стрепенулася. Світло-зелені очі від зніяковіння зайшли слізьми – її ж спіймали на підгляданні! Дівчина метнулася вбік, щоб виминути високого чорнявого хлопця і втекти, та він узяв її за руку й мовив поблажливо:

      – Я також запізнився, зайдемо разом. Адже, напевно, вас цікавить захист, якщо прийшли.

      – Ні… Власне, так… – Дівчина нервово смикала довгу чорну косу і чомусь поправляла на грудях білу блузочку. – Але я не знала, що тут захист. Тільки заглянула, коли дивлюсь…

      – Сам Кривда за кафедрою!

      – Так! Сам Кривда, розумієте? Ви, можливо, теж знаєте його, але ж він наш, із Загайпілля! Та що це я, ви й не чули ніколи про якесь там Загайпілля…

      – А якщо чув? – Хлопець усміхнувся і провів дівчину у вестибюль. – Заважаємо… Ну, кого вам назвати із загайпільських?

      – Та що ви…

      – Кривда – раз, – він загнув мізинець. – Іван Ковбанюк – два, вчитель Шинкарук – три, його дочка, забув ім’я, – чотири…

      – Так це ж я – його дочка!.. – Віра дивилася великими очима на незнайомого, приклала долоню до щоки, наче про щось здогадалася.

      Хлопець обвів здивованим поглядом дівчину, мовляв, ось яка ти! Запитав:

      – Ви в університеті вчитесь?

      – Так, на історичному.

      – А я з філологічного. Сарабай Мирон…

      Віра опустила руки, ступила крок назад і заперечливо похитала головою. Кучерявий, високий, продовгувате, монгольського