Жарінь. Зупинись, подорожній!. Роман Іваничук

зрозуміти?

      А може, це Бог? Ні. З богами покінчено давно…

      Минулого літа сидів отут і вимовляв слова «отченашу» – борг перед Богом, вранці забув помолитися. Богдан змалку молився. Колись поставав у його уяві добрячий дідуган, який усе знає. Потім зрозумів, що бородатий бог – це казка. Є вічний і всесильний невидимий дух, який існує всюди. Цей дух народив сина і послав його на землю… Богдан враз спіймав себе на блюзнірській думці: адже планет безліч, то хіба на кожну з них Бог послав своїх синів і всі вони називалися Ісусами? Тут щось не так… «Це також казка, видумка!» – жахнувся хлопець, струсонув головою, щоб прогнати сумніви, бо ж страшно: батько й мати вірять, а він… Ні, ні! Швидко повторював слова молитви, але вони уже звучали якось дивно пусто, а зовсім нові, чужі думки били молоточком по мозку і вистукували тільки заперечення того всього, у що вірив дотепер.

      Він утікав тоді з левади, втікав від самого себе, але не міг уже позбутися нав’язливих сумнівів і перестав молитися. А вночі снився йому розсерджений Бог. Він потрясав над його обличчям кудлатою бородою і душив кощавими пальцями за горло. Цілими днями ходив, наче струєний, все боявся кари невідомої сили, а найбільше тієї порожнечі, що глухо стугоніла в грудях.

      Не витримав. Увечері, коли мати вже спала, а батько допізна працював над річними звітами, він зайшов до нього в кімнату.

      – Тату…

      – Ти ще не спиш? А я просив не заважати, – не відриваючись від паперів, промовив Шинкарук.

      – Я мушу щось сказати, татку…

      Шинкарук відчув тривогу в голосі сина, різко повернув голову, глянув і весь насторожився: він дотепер не задумувався над тим, що цьому довгов’язому хлопчині минуло чотирнадцять років. У нього, напевно, є свій світ думок і запитів, і його батьківська порада зараз як ніколи потрібна Богданові.

      – Що трапилося, Богданю? – Він простяг руку, щоб погладити хлопця, і опустив її. Побачив: син уже не хоче, щоб його пестили, він чекає, коли з ним поговорять, нарешті, як з дорослим.

      Шинкарук встав. Богдан мовчки переступав з ноги на ногу.

      – Татку, я… я вже не вірю в Бога.

      Батько зміряв поглядом сина з ніг до голови, випростався і, здавлюючи задоволений вигук, чмихнув у вуса.

      – Переконали вчителі?

      – Ні, я сам…

      – Са-а-м?

      – Так-так! – блиснули Богданові очі. – Нам казали, що Бога нема, але я вірив мамі, та й ти… А тепер зрозумів, що на інших планетах ніхто не може знати нашого Бога, що його самі люди на Землі видумали… Але мені страшно, татку… Ні в що не вірити?…

      Шинкарук узяв сина за рамена і посадив у крісло.

      – Я теж атеїст, Богдане.

      Хлопець схопився. Він ніколи не підозрював, що батько безбожник. Адже мати запевняла: тато молиться, а у школі говорить те, що мусить. Разом з бентежним здивуванням прийшло до Богдана незвичайне відкриття: перед ним стоїть його однодумець, друг!

      – А мама?

      – Багато людей вірять… Але пройде певний час,