Дарована весна, або Відьма за чужим призначенням. Наталія Довгопол

князів, загинув у війні з турками десь під Аккерманом[3], залишаючи своїм нащадкам дарований за ратні подвиги невеличкий замок на Подільській Україні, кілька мисливських угідь і затишне родове гніздечко з хуторцем над Десною. Мама була убита горем. Не те, щоби вона так любила свого чоловіка, за якого була видана батьками, збіднілими московськими боярами, ще в дванадцять літ, просто не знала, як можна жити без нього.

      Старшим у їхній сім'ї зробився Юрась, а правою його рукою була сестра, Сусанна. Обоє вдалися в батька – міцні тілом і духом, вправні в полюванні, гострі на язик і пихаті, мов заморські павичі, чи принаймні індики. Олесь же ріс хворобливим хлопчиком. Йому не подобалися фізичні вправи, він терпіти не міг полювання, надаючи перевагу книжкам і малярству. Поки його брат із сестрою стріляли фазанів, він вивчав латину й французьку та, крадькома від хуторського дяка, копіював лики святих.

      Проте Олесю не завжди вдавалося уникати полювання.

      – Покажи, на що ти здатний! Ну ж бо, доведи, що ти нащадок роду Чернецьких! Доведи, що ти шляхтич! – кричала йому Сусанна, і хлопчику доводилося заряджати рушницю, чи того гірше – натягати тятиву лука, щоб підстрелити нещасного заляканого зайця[4].

      Утім, він лише вдавав, що йому було шкода зайчика, і через те його стріли не досягали мети. Олесь мазав ненавмисне, він не мав достатньої сили в руках і майже зовсім не бачив на віддалі більше п'яти сажнів.

      – Нездара! – давала стусана йому сестра, гордо відкидаючи за спину свою білосніжну косу.

      – Геть безрукий! Ще й жалісливий такий, ти диви! Тобі лише в гніздечку біля паніматки сидіти! – вигукував Юрась із усмішкою на тонких губах.

      І Олесь знову натягував тятиву. І знову його стріла влучала в кущ глоду, полохаючи пару безталанних жовтокрилих щиглів.

      Добре, що ніякими незвичайними даруваннями, себто волшбою чи чарами, Олесь не володів, бо ріс він злим і ображеним на світ хлопчиком, і хто знає, як би він помстився Юрасю й Сусанні за щоденні приниження, якби міг це зробити потайки. Олесь по-стоїцьки терпів усі образи, не говорячи їм у вічі жодного кривого слова, рахував на свої білій шкірі синці та на своїй дитячій душі шрами. Він знав лише, що настане час, і все зміниться.

      А поміж тим, у Києві, життя Рути по смерті матері перетворилося на сон. Такий тягучий і жахливий сон, із якого ніяк не можеш прокинутися, скільки зусиль не докладав би. Тепер Рута знала дві важливі речі: вона відьма, і вона – зла. Як жити далі, убивши власну матір, дівчина не розуміла. Вона не могла навіть ходити в храм і просити прощення в Господа Бога, бо сама собі ніяк не могла пробачити.

      Та біда не приходить одна. Ніхто – окрім неї самої, звісно, – і не думав звинувачувати юнку в материній хворобі, аж поки на їхньому кутку не почалася пошесть морової язви. Люди хворіли й помирали. Навіть дипломовані німецькі лєчеці[5] із Верхнього міста нічим не могли зарадити бідолашним, тож церковникам доводилося скидати все на Божу кару, волю провидіння й капості нечистого.

      При згадці

3

Аккерман – сучасний Білгород-Дністровський, у XVII ст. арена бойових дій між турками й козаками.

4

У XVII сторіччі шляхтичі досі використовували лук і стріли для забавок та підкреслення свого шляхетного походження від прадавніх сарматських воїнів-кочівників.

5

Лєчець – застріле означення професійного лікаря.