Коса. Сплетіння долі. Летиція Коломбані

що колись це волосся хтось носитиме, а тому воно заслуговує на всю можливу повагу. Джулія іноді береться фантазувати, уявляючи тих жінок, для яких призначені ці перуки, – місцеві чоловіки зазвичай не носять накладного волосся, вони надто горді для цього, надто зациклені на якомусь тільки їм зрозумілому уявленні про мужність.

      З невідомої причини деяке волосся виявляється стійким до секретної формули Ланфреді. Більша частина сировини, яку клали виварюватися до відер, знебарвлювалася до молочно-білого кольору, завдяки чому її можна було повторно фарбувати після того, але зрідка траплялося й таке волосся, що зберігало свій первісний колір. Ті нечисленні «бунтівники» становили реальну проблему: ніяк не можна було допустити, щоб клієнт раптом виявив у ретельно пофарбованому пасмі чорну або каштанову непокірну волосину. Маючи гострий зір, Джулія відповідає саме за цю делікатну справу: вона повинна передивлятися по волосинці пофарбовані пасма, щоб вибрати з них найбільш уперті. Це схоже на справжнє полювання на відьом, яке вона провадить щодня, без перепочинку, старанно вистежуючи цих «білих ворон».

      Голос Паоли змушує її відволіктися від думок:

      – Mia cara,[13] в тебе якийсь утомлений вигляд. Знову, либонь, читала всю ніч.

      Джулія не віднікується. Від Паоли нічого не приховаєш. Ця літня жінка – найстарша робітниця в майстерні. Тут усі називають її Nonna.[14] Вона знала батька Джулії, коли той був іще дитиною; вона частенько розповідає, як зашнуровувала йому черевики. З висоти своїх сімдесяти п’яти років вона бачить усе. Руки в неї покручені, шкіра зморшкувата, як пергамент, але погляд лишається так само гострим і проникливим. Овдовівши у двадцять п’ять років, вона сама виховала чотирьох дітей і все життя відмовлялася виходити заміж удруге. Коли її питали, чому так, вона завжди відповідала, що надто цінує власну свободу. «Заміжня жінка всім винна, – говорила вона, додаючи постійно для Джулії: – Роби, що хочеш, mia cara, тільки не виходь заміж». Вона охоче розповідає про свої заручини з чоловіком, якого обрав для неї батько. Сім’я нареченого володіла лимонною фермою. Nonna мала збирати ті лимони, починаючи від самого дня весілля. У селі немає особливо часу на перепочинок. Вона згадує про цей усюдисущий лимонний запах на руках і на одязі чоловіка. Коли він помер від запалення легенів за кілька років, лишивши її саму з чотирма дітьми, їй довелося переїхати до міста в пошуках роботи. Там вона зустріла дідуся Джулії, що взяв її до себе в майстерню. Звідтоді вже п’ять десятиліть вона незмінно тут і працює.

      – У книжках не знайдеш собі чоловіка! – вигукує Альда.

      – Та дай уже їй спокій, – бурчить Nonna.

      Якраз чоловіка Джулія й не шукає. Вона не ходить ні до барів, ані до нічних клубів, популярних серед її однолітків. «Моя дочка трохи дика», – зазвичай коментує це mamma. На противагу галасу дискотек Джулія більше полюбляє повстяну тишу в biblioteca comunale.[15] Щодня обідню перерву вона проводить там. Невситима

13

Люба моя (іт.).

14

Бабуся (іт.).

15

Міська бібліотека (іт.).