Іствікські відьми. Джон Апдайк

звучиш не менш вульгарно за Якйоготам, натякаючи, ніби я маю робити щось більшого розміру, аби якась дорога нью-йоркська галерея могла взяти за них п’ятдесят відсотків, навіть якби їх і справді купили, в чому я дуже сумніваюся. Зараз усе навколо таке модне й жорстоке.

      – Він казав таке? То він і тобі зробив пропозицію.

      – Я б не назвала це пропозицією, скорше це типова нью-йоркська безцеремонність і тицяння носа не у свої справи. Вони там, мабуть, всі лізуть у чужі справи, в які завгодно справи.

      – Він захоплюється нами, – не відступала Джейн Смарт. – Питав, чому ми живемо тут, марнуючи свою чарівність на це пустельне повітря.

      – Скажи йому, що затока Наррагансетт завжди приваблювала диваків, та й що він сам робить тут?

      – Хотіла б я знати, пові… – пропустила «р» у своїй рівній массачусетській манері Джейн Смарт. – Складається враження, що там, де він жив до цього, справи йшли надто напружено. Та й йому подобається весь цей простір у тому великому домі. В нього три піаніно, їй-богу, щоправда, одне з них – фортепіано, і тримає він його в бібліотеці; а ще в нього є такі красиві старі книги, зі шкіряними оправами й заголовками латиною.

      – Він пригощав тебе якоюсь випивкою?

      – Лише чаєм. Його лакей – з ним він розмовляє іспанською – приніс велику тацю з різними настоянками у смішних старовинних пляшках, від яких віяло, ну знаєш, духом погреба з павутиною.

      – Ти ж ніби сказала, що пила тільки чай.

      – Ну, насправді, Лексо, може, я трошки й пригубила ожинового лікеру чи того напою, що дуже полюбляє Фідель, називається мескаль; якби знала, що доведеться давати тобі такий детальний звіт, то записала б назву. Ти доскіпливіша за ЦРУ.

      – Вибач, Джейн. Певно, просто розревнувалася. Ще й місячні. Вже п’ять днів, від самого концерту, і болить лівий яєчник. Думаєш, це може бути менопауза?

      – У тридцять вісім? Та ну, облиш, люба.

      – Ну тоді, мабуть, рак.

      – У тебе не може бути раку.

      – Чому це не може?

      – Бо це ти. В тобі надто багато чарів, щоб захворіти на рак.

      – Бувають дні, коли мені здається, що в мене нема ніяких чарів. До того ж інші люди також володіють чарами.

      Вона думала про Джину, дружину Джо. Мабуть, Джина ненавидить її. «Відьма» по-італійськи буде Strega. По всій Сицилії, розповідав їй Джо, всі вони дивляться одна на одну скоса.

      – Бувають дні, коли здається, ніби мої нутрощі вузлами покрутило.

      – Сходи до дока Пета, якщо це тебе справді турбує, – сказала Джейн не без співчуття.

      Лікар Генрі Патерсон був пухкеньким рожевим чоловічком їхнього віку, зі зболеними, широкими, вологими очима і м’яким, але впевненим дотиком при обстеженні. Кілька років тому від нього пішла дружина. Він так і не збагнув чому й більше не одружувався.

      – У нього я дивно почуваюся, – сказала Александра. – Через те, як він покриває тебе простирадлом і щось там робить під ним.

      – Бідолаха, а що йому ще робити?

      – Не бути таким лицеміром. У мене є тіло. Він це знає. Я це знаю. Для чого прикидатися з тим простирадлом?

      – Бо