Іствікські відьми. Джон Апдайк

Я зайнята. Закривала помідори, їх стільки вродило цьогоріч, це просто щось неймовірне.

      – Я знаю, що ти пораєшся в себе; ми з Горацієм милуємося твоїм будинком щоразу, як їдемо по Орчард-роуд: та миленька клумбочка біля дверей, засаджена хризантемами. Вже кілька разів казала йому: «Давай зайдемо», а тоді така думаю: ні, вона, мабуть, робить ті свої штучки, не треба псувати їй натхнення.

      Робить ті свої маленькі штучки, або інші речі з Джо Маріно, подумала Александра: ось на що натякає Френні Лавкрафт. У містечку, як Іствік, не існує секретів, є лише сфери невтручання. Ще будучи з Озом, щойно переїхавши до міста, вона провела кілька вечорів у компанії милих старих зануд типу Лавкрафтів; нині ж бо вона почувалася геть далекою від світу пристойних і нудних розваг, які вони пропонували.

      – Зайду якось на збори взимку, коли не буде інших справ, – сказала Александра, м’якшаючи. – Коли природа дасть мені відгул, – докинула вона, хоча й добре знала, що ніколи не піде, бо вже аж надто далека від таких прісних задоволень. – Мені подобаються слайди з англійськими садами; у вас вони є?

      – Ти маєш прийти в четвер, – не вгавала Френні Лавкрафт, жестикулюючи, як це роблять люди з дрібними рангами: віце-президенти ощадних банків, онучки капітанів кліперів. – Син Дейзі Робертсон, Варвік, щойно повернувся додому після трьох років в Ірані, де він зі своєю милою родиною дуже гарно провів час, він працював там радником, щось пов’язане з нафтою, каже, що Шах робить чудеса: вся ця приголомшлива сучасна архітектура в їхній столиці – ой, як же вона зветься, весь час хочу сказати Нью-Делі…

      Хоча Александра й знала, що це Тегеран, та допомоги не запропонувала; в неї вселявся диявол.

      – Хай там як, а Вікі влаштує показ фото східних килимів. Розумієш, Сенді, люба, в баченні арабів килим – це сад, домашній сад, який вони мають у своїх наметах і палацах в самому серці тієї пустелі, який для стороннього ока виглядає абстрактно. Хіба це не вражає?

      – Правда, – сказала Александра.

      Місіс Лавкрафт прикрасила свою зморшкувату шию, що, ніби вал при дорозі, спадала складками й западинами, низкою штучних перлів, центральним елементом у якій було старовинне перламутрове яйце, в яке був банально інкрустований крихітний золотий хрестик. Роздратувавшись, Александра звеліла старій, зношеній шворці порватися; фальшиві перлини зісковзнули з осілих плечей бабці й плеядами посипалися долу.

      Підлога зали церкви була встелена ковроліном тьмяно-зеленого кольору гусячого посліду; він приглушив стукіт перлин. Натовп не одразу помітив цю катастрофу, і спершу лише ті, хто перебував у безпосередній близькості, нахилилися підібрати їх. Місіс Лавкрафт, її обличчя зблідло від шоку попід шаром рум’ян, була надто артритична і крихка, щоб нахилитись самій. Александра, стоячи на колінах біля набряклих ніг старої, озлоблено звеліла натягнутим лямкам на її колись модних туфлях із ящериної шкіри розв’язатися. Озлоблення – воно як їжа: щойно почавши, спинитися вже важко; шлунок розтягується, щоб умістити ще і ще. Александра вирівнялась і поклала півдюжини зібраних