Останній листок (збірник). О. Генрі

Ділія, стомлена, але повна ніжної гордості, урочисто поклала три банкноти по п’ять доларів на маленький (вісім на десять дюймів) столик, що стояв посеред вітальні (вісім на десять футів).

      – Клементина іноді засмучує мене, – сказала вона трохи стомлено. – Боюсь, що вона мало працює над вправами, і мені часто доводиться повторювати одне й те саме по кілька разів. Крім того, завжди цей білий одяг, він наганяє на мене нудьгу. Але генерал Пінкні – чудовий старий! Якби ти тільки знав його, Джо. Він удівець, я тобі, здається, казала, іноді заходить, коли ми з Клементиною сидимо за роялем, стоїть і куйовдить свою сиву цапину борідку.

      «Ну, як справи з шістнадцятими і тридцять другими?» – завжди питає. Джо, а якби ти бачив панелі в їхній вітальні! А килимові портьєри! Клементина трохи покашлює. Сподіваюсь, що вона міцніша, ніж можна судити по її зовнішності. Я справді прив’язалась до неї: вона така ніжна і так добре вихована. Брат генерала Пінкні був колись послом у Болівії.

      Але ось Джо, наче граф Монте-Крісто, вийняв десять доларів, потім ще п’ять, два та один – чотири справжнісінькі повноцінні банкноти – і поклав їх поряд із заробітком Ділії.

      – Продав акварель з обеліском якомусь чоловікові з Пеорії, – проголосив він приголомшливу новину.

      – Не жартуй! – вигукнула Ділія. – Невже з Пеорії?!

      – Так, так, уяви собі. Якби ти його бачила, Ділі. Гладкий чоловік у шерстянім кашне і з зубочисткою. Він побачив етюд у вітрині Тінкла і спочатку вирішив, що то вітряк. Навіть замовив мені ще один – олією, щоб забрати його з собою: вид Лекуонської товарної станції. А що твої уроки музики! Ну, звичайно, щось спільне з Мистецтвом вони мають.

      – Я така рада, що ти й далі працюєш у своїй галузі, – палко промовила Ділія. – Ти неодмінно доб’єшся успіху, мій милий. Тридцять три долари! У нас ніколи раніше не було стільки грошей. Сьогодні на вечерю у нас будуть устриці.

      – І філе-міньйон з шампіньйонами, – додав Джо. – А де виделка для маслин?

      Наступної суботи ввечері Джо прийшов перший. Він поклав свої вісімнадцять доларів на столику у вітальні і змив щось з рук – мабуть, шар чорної фарби.

      Через півгодини повернулась і Ділія. Її права рука, обв’язана ганчірками та бинтами, була схожа на незграбний пакуночок.

      – В чому річ? – спитав Джо після звичайного обміну ніжностями. Ділія засміялась, але якось не дуже весело.

      – Клементина хотіла, щоб я після уроку покуштувала валлійські грінки. Вона така дивачка. О п’ятій годині валлійські грінки! Генерал теж був там. І ти б тільки подивився, як він кинувся по сковороду, наче у них немає слуг. Я знаю, що Клементина хворіє: вона така нервова. Готуючи ці грінки, вона ненароком хлюпнула гарячим розтопленим сиром мені на руку. Це був жахливий біль, Джо! Мила дівчинка так засмутилась! А генерал Пінкні! Джо, цей старий мало не збожеволів. Він кинувся в підвал і послав когось, – здається, кочегара, – по мазь і все що треба. Тепер уже не дуже болить.

      – А це що? – спитав Джо, ніжно беручи її за руку і смикаючи за якесь