Не озирайся і мовчи. Макс Кідрук

ні, не треба.

      Ніка відмахнулась, пірнула до кухні та почала квапливо – не сідаючи, лише ледь схилившись над столом, – переписувати рядки символів і цифр із Маркових аркушів у свій зошит. Хлопець ніяково тупцяв у коридорі. Він знав, що вони самі – батько Ніки жив окремо, матір працювала на «Рівнеазоті»[4] й рано виходила на роботу, – та попри це почувався незручно. Як, у принципі, завжди. Щоразу коли він приходив до неї додому, Ніка оточувала себе аурою привітної неприступності. Марк сконфужено спостерігав за дівчиною та міркував, що вона зовсім не схожа на ту Ніку, з якою він вечорами переписується у VK, що це ніби як дві різні людини. Глибоко в душі хлопець усвідомлював, що це твердження недалеке від істини, проте лякався цих думок і вперто виштовхував їх зі свідомості. А дарма. Ніці не подобалися його приходи. Одначе мусила терпіти. Щоразу перед тим вона натякала, що можна було би сфотографувати завдання на планшет чи на телефон, а потім переслати їй, і щоразу Марк що-небудь вигадував, щось цілковито безглузде – то камера не працює, то Інтернет повільний, – напрошуючись прийти до Ніки додому.

      Тож він стирчав на килимку в порозі та крадькома позирав на дівчину. Ніка була в джинсах і білій футболці, що ефектно напиналася на акуратних грудях. Вона начебто навмисно нахилилася так, щоб Марк дивився просто на заглибину поміж ними. І хлопець дивився, не мігши відірвати погляду – уявляв, наче бачить темні набряклі соски, – і відчував млосну слабкість, немовби щойно здав кров на станції переливання.

      – Який у тебе перший урок? – запитала дівчина.

      – Е… – Марк стрепенувся. – Історія… по-моєму.

      Ніка кинула на нього погляд і м’яко проказала:

      – Якщо запізнюєшся, то можеш іти.

      – Але я… – він боягузливо потупився, – можу почекати.

      – Ні, не хочу тебе затримувати. – Дівчина облишила списування та підступила до Марка. – Біжи! Я ще маю зібратися, і всяке таке. Тобі буде нудно, – вона торкнулася до його плечей і всміхнулася. – Дякую! Спишемося ввечері.

      – Обов’язково!

      Придумуючи виправдання її холодності, Марк збігав сходами, коли несподівано у переході між дев’ятим і восьмим поверхами наштовхнувся на Юлю Гришину. Невисока білявка з круглим обличчям, коротеньким каре та брекетами на верхніх зубах, які, втім, їй навіть трохи личили. Марк не вважав Юлю красунею, проте знав щонайменше трьох старшокласників, які впадали за нею. Хлопець і дівчина зупинилися, поглянули один на одного: Марк – зі здивуванням і притлумленим соромом, так начебто однокласниця могла прочитати його думки, Юля – якимось олов’яним, заглибленим у себе поглядом.

      Десятки разів пропускаючи через м’ясорубку пам’яті цей епізод, Марк намагався пригадати, чи не вловив чого-небудь дивного. Чи не мала Юля зацькованого вигляду? Чимось розчарованою? Більш засмученою, ніж зазвичай? Безрезультатно. Хай як намагався, хлопцеві не вдавалося відновити у пам’яті нічого, що могло би насторожити його. Тієї миті він зациклився на одному: Гришина не повинна дізнатися, що він приходив до Ніки Терлецької.

      – Ти

4

ВАТ «Рівнеазот» – один із найбільших заводів хімічної промисловості України.