Карибська таємниця. Аґата Крісті

квіти – ваша пристрасть. Ваша і ваших друзів – чи вони вам родичі?

      – Друзі. Не більше як друзі.

      – І думаю, ви багато подорожуєте разом, адже інтереси у вас спільні.

      – Так. Ми подорожуємо разом протягом кількох останніх років.

      – Певно, ви пережили чимало цікавих пригод.

      – Не думаю, – сказала Евелін. Її голос звучав рівно й трохи знуджено. – Пригоди, схоже, завжди трапляються з іншими людьми.

      Вона позіхнула.

      – Жодної небезпечної зустрічі зі зміями, або дикими звірами, або з розлюченими тубільцями?

      («Якою ідіоткою я, либонь, здаюся», – подумала міс Марпл.)

      – Нічого, крім комашиних укусів, – запевнила її Евелін.

      – А бідолашного майора Полґрейва одного разу вкусила змія, – сказала міс Марпл, зробивши твердження, яке було її чистою фантазією.

      – Справді?

      – А він хіба ніколи вам про це не розповідав?

      – Можливо, і розповідав. Не пам’ятаю.

      – Ви, певно, знали його дуже добре, правда ж?

      – Майора Полґрейва? Ні, ми майже зовсім його не знали.

      – Він розповідав стільки цікавих історій.

      – Бридкий, старий зануда, – сказав містер Рейфаєл. – І цілковитий йолоп. Бо він би не помер, якби шанувався.

      – Ет, ви знову за своє, містере Рейфаєл, – сказала місіс Волтерс.

      – Я знаю, про що кажу. Якщо ти нормально доглядаєш своє здоров’я, ти не маєш із ним проблем. Подивіться на мене. Лікарі сказали, що мені капець, багато років тому. Гаразд, сказав я, у мене свої правила догляду за здоров’ям, і я дотримуватимуся їх. І ось я тут.

      Він із гордістю подивився навкруг себе.

      Те, що він досі тут, на цьому світі, справді здавалося якоюсь помилкою природи.

      – Бідолашний майор Полґрейв мав високий кров’яний тиск, – сказала місіс Волтерс.

      – Нісенітниця, – заперечив містер Рейфаєл.

      – Але ж він справді його мав, – сказала Евелін Гілінґдон.

      Якась несподівана авторитетність пролунала в тоні її голосу.

      – Хто вам про це сказав? – запитав містер Рейфаєл. – Він сам?

      – Хтось сказав.

      – Він мав дуже червоне обличчя, – втрутилася до розмови міс Марпл.

      – Ну то й що? – запитав містер Рейфаєл. – У нього не було високого кров’яного тиску, він сам мені сказав.

      – Невже справді? – здивувалася місіс Волтерс. – Ніхто не може з певністю стверджувати, що в нього нема тієї або тієї хвороби.

      – А чом би й ні? Одного разу, коли він поглинув неймовірну кількість пуншів і дуже багато з’їв, я йому сказав: «Ви повинні стежити за своєю дієтою і менше пити. У вашому віці людина має стежити за своїм кров’яним тиском». А він мені відповів, що з цього боку йому нема чого остерігатися, бо кров’яний тиск у нього цілком нормальний для його віку.

      – Але він приймав якісь ліки, щоб понизити тиск, – знову втрутилася до розмови міс Марпл. – Ліки, що називалися «Сереніт» або якось так.

      – Якби ви запитали мене, – озвалася Евелін Гілінґдон, – то я сказала б вам, що, на мою думку,