Фінансист. Теодор Драйзер

хлопчині щось є… Приїжджай до мене на Кубу, синку, я з тебе зроблю плантатора.

      – Мене до цього не тягне, – відказав старший син Ковпервуда.

      – Принаймні, відверто сказано! Що ж ти маєш проти моєї пропозиції?

      – Нічого. Тільки я не знаю цієї справи.

      – А яку ти знаєш?

      Хлопчик посміхнувся не без лукавства.

      – Я поки що мало знаю.

      – Ну, гаразд, а що тебе цікавить?

      – Гроші.

      – Он воно що! Значить, це у нього в крові – по слідах татуся пішов. Що ж, це незлецьке! І міркує він, як мужчина. Ну, хлопче, ми з тобою ще поговоримо. Схоже, Ненсі, що у тебе росте фінансист. Він дивиться на речі, як справжній ділок.

      Дядько уважніше поглянув на Френка. У цьому рішучому хлопцеві, безсумнівно, відчувалася сила. Його великі і ясні сірі очі таїли якісь думки. Вони багато чаїли в собі і нічого не виказували.

      – Цікавий хлопчина, – сказав містер Девіс зятеві. – Мені подобається його завзятість. У вас гарні діти.

      Містер Ковпервуд тільки посміхнувся. Ну, що ж, цей дядечко, коли йому так сподобався Френк, може багато чого для нього зробити. Приміром, залишити йому згодом частину своїх статків (містер Девіс був багатий і неодружений).

      Дядько Сенека згодом став часто бувати у Ковпервудів і завжди у супроводі свого чорношкірого охоронця Мануеля, який, на превеликий подив дітей, говорив по-англійськи і по-іспанськи. Френк усе більше і більше цікавив дядька.

      – Коли хлопчина підросте і вирішить, ким він хоче бути, я допоможу йому стати на ноги, – зауважив якось містер Девіс у розмові з сестрою. Та гаряче подякувала йому.

      Дядько розмовляв із Френком про його заняття в школі і виявив, що хлопця мало цікавлять книги, та й узагалі більшість шкільних предметів. Граматика – просто нудота, як і література. Латина – просто марне гаяння часу. Історія? – ну, це ще сяк-так…

      – Я люблю рахівництво і математику, – заявив Френк. – А взагалі-то мені б хотілося покінчити з цим і взятися нарешті до справжнього діла.

      – Зарано ще, друже, – усміхнувся дядько. – Скільки тобі? Чотирнадцять?

      – Тринадцять.

      – Ну от, бачиш, раніше шістнадцяти кинути школу не можна. Ще краще – провчитися років до сімнадцяти-вісімнадцяти. Це тобі не зашкодить. Дитинства потім не повернеш, любий хлопче.

      – Мені нецікаво бути хлопчиком. Я вже хочу працювати.

      – Не квапся, синку. Все ’дно озирнутися не встигнеш – і ти вже дорослий. Ти ж, здається, мітиш у банкіри?

      – Так, дядьку.

      – Ну, що ж, Бог дасть, і коли час прийде – я допоможу тобі на перших порах, якщо ти не передумаєш. Дивись лишень, поводься добре. На твоєму місці я б попрацював рік-два у великій хлібно-комісійній конторі. Там можна набратися досвіду. Ти дізнаєшся багато такого, що згодом тобі знадобиться. А поки зміцнюй здоров’я і вчися. Коли буде треба, сповісти мене, де б я не знаходився. Напиши і як тобі ведеться.

      Він подарував хлопчині золоту монету в десять доларів, щоб той відкрив собі