Вигнання в Рай. Роман. Юрій Пересічанський

не подумав, що в наш час можливі такі почуття, – Сергій встав із-за столу, підсунув стілець, підійшов до вікна і задумано зупинився перед травневою за-віконною красою, що так дисонувала з розповіддю Горпини Степанівни. – Ніколи б не подумав.

      – От і вирішила Оксана, – продовжила бабуня, – щоб допомогти Миколі все ж зважитися на рішучий вибір, поставити його перед неминучістю підкоритися долі, вирішила піти в монастир і таким чином позбавити Миколу даремних надій, показати йому що її рішення вже ніяк і ніколи змінити не вдасться, – бабця непомітно, відвернувшись, витерла кінцем хустини очі. – Оксана вважала, що поставши таким чином перед неминучістю, Микола таки знайде собі іншу дівчину і стане таки щасливим. Та й взагалі, вона вирішила, що як вже Бог не дав їй можливості покохати земною любов’ю, то це означає, що її доля – наречений небесний. От і пішла в монастир.

      – А як же отець Михайло відреагував на таке рішення своєї доньки? – Сергій рвучко повернувся від вікна й побачив, як Горпина Степанівна, ховаючись, знову витирає очі хустиною.

      – Та як тобі сказати, сам подумай. Звичайно, як служитель божий, отець Михайло повинен був би тільки радіти, як і всі ми повинні були б тільки радіти з того, що у Господа нашого з’явилася така щира й віддана служителька, як Оксана. Але всі ми до того ж іще й люди, прості грішні люди. Сам подумай, як воно батькові віддати свою єдину дитину в монастир, коли знаєш, що вже ніколи в тебе не буде ні іншої дружини, ні іншої дитини, коли розумієш, що вже ніколи не будеш няньчити своїх онуків, – і Горпина Степанівна, вже не криючись, витерла очі, що знову й знову мокріли від щирих свавільних сліз. – Звичайно, Михайло Архипович не те щоб коли словом, навіть виглядом своїм ніколи не дав зрозуміти, якого болю завдало йому рішення Оксани усамітнитися. Але ж усі все прекрасно розуміли, бо всі ж, кожен із нашого села бажали б бачити Оксану щодня тут, разом з нами, бажали б бачити її щасливою дружиною й матір’ю і радіти з цього. Ясна річ, може це й гріх бажати відібрати в Бога віддану йому служницю, але… – вона довго й щиро дивилась на ікону вологими очима, перехрестилась і додала: – Отак і живе вже другий рік Оксана в монастирі святої Ольги, це недалеко від села Колодязного, що на півдороги до Києва буде. Це недавно посталий монастир, монастир Київського Патріархату. Монастир святої Ольги, маму Оксани теж, до речі Ольгою називали, Ольгою Петрівною.

      – Так, не дуже весела історія, – Сергій теж подивився на ікону Спасителя, наче вибачаючись за такий свій висновок.

      – Що ж, життя не завжди обов’язково веселе. Хоча Оксана, як сам бачив, наче й не журиться, призвичаїлась, все говорить, що дуже їй добре живеться серед щирих своїх подруг, ігуменю Параскеву дуже хвалить. Та й отець Михайло наче не дуже журиться, хоча всім зрозуміло, який тягар йому доводиться нести, адже в кожного під серцем цей тягар все ж таки пече, як би всі не старалися показати, що щиро радіють, коли бачать Оксану, як вона приїздить додому допомогти батькові по господарству.

      – А як