Вигнання в Рай. Роман. Юрій Пересічанський

просто Бога, як не існує якоїсь абстрактної просто матері, а існує насправді лише одна єдина, поступово старіюча, рідна тобі мати – все більше й більше похилого віку жінка з неповторними й незрівнянними очима, посмішкою, зморшками, які одного дня відійдуть в небуття, але для тебе залишаться незабутніми й живими на віки віків. Адже, просто Бог і просто мати – це лише слова, просто слова, мертві букви, а живі лише та свята жінка, яка породила тебе в муках, жива лише та свята Батьківщина, яка породила в муках твій рідний народ, живий лише той Бог, що втілений в одному зі свої ликів-народів. Нам Бог явився в образі України, і щоб уповні відчути себе синами Божими, ми повинні відчути себе українцями; лише повністю ставши самими собою, ми зможемо зрозуміти інших.

      – Як гарно ти говориш, – прекрасні очі Оксани прикипіли до Сергієвого обличчя. – Ти казав учора, що тобі дуже подобається, як говорить мій тато, а сам ти говориш не гірше.

      – Та просто тема така, що слова самі собою говоряться.

      – От, от, так говорить і тато. А ще ти питав у мого тата, чи він бува не пише, тепер і я хотіла б спитати і тебе, чи бува ти сам не пишеш не тільки пензлем, а ще й пером?

      – Та чесно кажучи, – ніяково промовив Сергій, – є такий гріх, буває виливаю свої почуття й думки не лише пензлем на полотно, а й пером на папір. А як ти вгадала?

      – Можу сказати лише одне – я, взагалі то, за освітою філолог.

      – Ти філолог? – здивовано спитав Сергій.

      – Так, філолог. А чому це тебе так дивує?

      – Просто якось, не знаю, – він хотів було згадати про її чернецтво, але чомусь не захотів зараз торкатися цієї теми. – Можливо, я просто поки що не думав про твою професію взагалі.

      – Я закінчила філологічний факультет Київського університету, до речі, з відзнакою. Так що з твоїх, вельми в літературному сенсі прикметних, промов можна зробити висновок про те, що ти або просто дуже начитана людини, або дуже начитана та ще й талановита людина, яка й сама здатна творити на літературній ниві. В якій же іпостасі література має щастя приймати твої послуги – проза, поезія?

      – Звичайно, поезія, – зізнався Сергій, – в якій же ще іпостасі в літературі найзручніше виявити себе художнику. Проза – занадто, вибачаюсь, як це у вас філологів називається, тавтологію, занадто прозаїчно для художника.

      – Даремно ти так гадаєш, проза іноді буває справжньою поезією, навіть більше поезією, аніж деякі вірші, принаймні мені це часто зустрічалось, – Оксана заохотливо подивилась. – А чи можна було б почути твою поезію?

      – Звичайно ж можна, але, – Сергій подивився на небо, де сонце вже стояло досить високо, – коли ми починали з тобою розмову, сонце було якраз над горизонтом і ховалося за храмом, а зараз, дивись, вже досить високо – так можна і до вечора проговорити. А я, взагалі то, прийшов сюди працювати.

      – Працювати – значить малювати, а поезія значить так – розвага? Впізнаю