Мигдаль для серця (збірник). Ірина Мацко

що потрібно втекти. А може, й не захотіло тікати? Навпаки, вилізло з-під пачки і дивилось на дівча. Вона помітила кошеня.

      – Ой, яке ти гарне! – вигукнула вона. – Ти чиє?

      Кошеня завмерло. Притиснулось спинкою до пачки і не ворухнулось. Тікати!!! Та у голосі дівчинки забриніли такі добрі нотки, що кошеняті раптом сильно захотілось, щоб вона погладила його. Було дуже страшно, та це бажання виявилось сильніше. І коли дівчинка нахилилась та простягнула руку, кошеня лише ще більше напружилось. Але не втікло. Дівчинка ніжно гладила маленьке тільце, яке ще ніколи не знало ласки. А кошеня, приймаючи це тепло і добро від дівчинки, заспокоїлося й солодко муркотіло.

      – Ходи зі мною. Я тебе зігрію, – сказала дівчинка. Вона взяла кошеня на руки і пригорнула до себе. – Не бійся, маленьке. Я любитиму тебе.

      Кошеня вже не боялось. Воно було щасливе. Воно зуміло перебороти себе та довіритись цій маленькій дівчинці. Більше воно не хотіло бути злим та жорстоким «тигреням». Воно хотіло лише обіймів цих теплих рук і з великої вдячністю легенько торкнулося носиком її щоки.

      Секрет страви

      У наш жорстокий світ навіть людям теж доводиться боротися за місце під сонцем. Але іноді ми боїмося зізнатися, що насправді всередині нас живе оте маленьке кошеня, яке чекає на ласку й тепло і десь потай, на самому денці душі, мріє скинути із себе оту осоружну маску загрози. Але є на світі три чарівних слова, які здатні зробити справжнє диво: перетворити грізного звіра на лагідне маленьке кошеня.

      І ви знаєте ці слова. Вони звучать дуже заспокійливо і ніжно: «Я любитиму тебе».

      Страва 4

      Мигдаль спогадів

      Порція

      3 сторінки

      Час приготування

      10 хв.

      Поживність

      Пригадає давній смак першого кохання

      Щоб смакувало краще

      Додайте у страву приємних згадок, щоб пригадати колись знайомий і улюблений смак.

      Місце у серці

      Догоряє свічка, вино вже тепле, за вікном сніжинки заглядають у незашторену шибку, ніби запитують, стиха ковзаючи білими пухнастими війками по холодному склу: «Чому не спиш? Уже всі ліхтарі погасли, будинки закрили втомлені очі. Відпочивай… Ще трошки, ще хвилину…»

      Вечір догоряє, догорів…

      Свято всіх закоханих, коханих тих, хто кохає.

      Тепле вино розігріває ще більше вже й без того гаряче тіло. Тече венами, тоненькими судинами, капілярами, вдаряє міцним п’янким трунком у голову, вривається в серце і, змішавшись з кров’ю, знову мчить у всі куточки, туманячи мозок.

      «Кохаю!» – Щойно отримане повідомлення гріло, мабуть, в сотні разів більше від вина.

      …Дороги наші перетнулися давно, ще коли ми були у віці Ромео та Джульєти. Так і називали нас тоді – це ж була історія, як про наше кохання. Воно було першим. Першим і чистим, як цей білий сніг. Недарма кажуть, що перше кохання