Трейнспоттінґ. Ірвін Велш

Томмі мусив би збурювати до себе завидки, але якось він цього уника. Може тому, бо Томмі не має в собі ні достатньо певності, щоб усвідомити власні вартості і скористатися з них по повній, ані марнославства, щоб задовбувати ними кожного-ліпшого пиздюка.

      – Розійшовся з Ліззі, – каже він нам.

      Важко вирішити, що наразі доречне – вітання чи співчуття. Ліззі – трахалка екстраординарна, але лайлива, як моряк, і може каструвати одним тільки поглядом. Йа думаю, Томмі досі намагається розібратись зі своїми почуттями. Йа так здогадуюсь, бо він такий занурений у власні думки, що не назвав мене прицуцуватим пиздюком за те, що йа на голці, і навіть нічо не зазначив щодо мого стану.

      Йа силуюсь виказувати увагу крізь власну зацикленість на собі й героїнову апатію. Зовнішній світ ніхера не значить для нас.

      – Смутно? – питаю йа.

      – Сам не знаю. Якщо чесно, найбільш йа шкодуватиму за сексом. Це не те шо з абиким, шупиш?

      Томмі потрібні люди дужче, ніж більшості з нас.

      Маю стійкі спогади про Ліззі ще аж зі школи. Йа, Беґбі й Ґері Мак-Ві лежимо поза біговою доріжкою, подалі від пташиних очей того виблядка, завуча Валленса, нациста вищої міри. Ми зайняли цю позицію, щоб бачити, як пробігатимуть дівчатка у своїх шортах і блузках, аби запастися добротним матеріялом на дрочилово.

      Ліззі вирвалася вперед, але до фінішу прийшла другою після дебелої, цибатої, прозваної «Прокладкою» Мораг Гендерсон. Ми лежали на животах, впираючись ліктями, поклавши голови собі на долоні, і дивилися, як рветься вперед Ліззі з тим своїм виразом лютої рішучості, характерним для всього, що вона робила. Для всього? Коли Томмі відійде від своєї втрати, йа спитаю в нього за їхній секс. Зара’ не буду… хоча хочеться. Ну, значить, тоді йа чую таке важке дихання, озираюся і бачу, як Беґбі повільно вихляє стегнами, зирить на дівчаток й проваде:

      – Ця Ліззі Мак-Інтош… чисто мала кобила… їбать її в сраку щодня тижнями… яка, бля, на ній срака… які, бля, цицьки…

      І потім він валиться лицем у траву. Тоді йа ще не остерігався Беґбі, як це тепер. У ті дні він не був важняком, просто звичайним суперником, а також троха бздів мого братана Біллі тоді. Якоюсь мірою, а фактично великою мірою, йа цинічно жив, користуючись репутацією Біллі, оскільки був потайним безхребетним слимаком. Хай як там було, а тоді йа перекинув Беґбі на спину, явивши його брудний від землі шишак, з якого скрапувала сперма. Цей пиздюк потай викопав своїм складаним ножиком ямку в м’якому моріжку і взявся їбати поле. Йа реготав, ледь не всцявся. Беґбі також не відстав. Цей пиздюк був легшим у ті дні, до того як повірив у себе і, треба сказати, в нашу пропаганду про нього як про безоглядну тварюку.

      – Ти брудний пиздюк, Франко, – каже Ґері.

      Беґбі хова свого пуголовка, засмикує зіпер, потім хапа повну жменю землі зі спермою і втира все те в обличчя Ґері.

      Йа мало не кінчаюсь, коли Ґері скаженіє, підхоплюється і копає носаком підошву кросівки Беґбі. А потім, обурений, тіка