Імбир для душі. Ірина Мацко

разом.

      На одній із станцій у вагон напхалося багатенько пасажирів, що вже й стояти нема як. Огрядна жінка, протискуючись вперед і шукаючи собі зручне місце, боляче наступила на ногу. Та що ж це таке? Сказати? Але ж подумають, що я неввічлива. Треба було б сказати… Нічого, наступного разу скажу.

      Мовчу. Терплю…

      Їдемо. Як їдемо? Та якось їдемо, та й добре.

      Кожен виходив на своїй станції.

      На ще одній станції звільнилося місце біля вікна, поруч молодого юнака. «Красень», – подумала. «Може, моя доля? От ми сіли в один потяг. Нам же в один бік, разом. Подивився на мене. Може, справді моя доля?»

      «Підсяду…» – вирішила таки ризикнути я, але поки я думала, моє місце вже зайняла інша. Веселуха, жвавоока. Красень привітно посміхнувся пасажирці, і зав’язалася розмова. Через декілька зупинок він зібрався виходити.

      – Виходите? – чемно всміхнувся.

      – Ні. Мені ще ні, – розгубилася.

      – Тоді щасливо! – блиснула посмішка.

      «На жаль, нам не по дорозі… – вирішила. – Чи, може, я знову відклала до наступного разу?»

      А поруч зі мною плюхнувся на сидіння молодик. Наколки, пірсинг і явно нетверезий стан. «О боже! І оце всю дорогу доведеться його терпіти?»

      Потяги… Вони, як життя, мчать повз станцію своїм напрямком.

      – Жіночко, вам виходити, – ввічливо звернувся провідник.

      – Уже, я ж іще нічого… я ж не бачила, не чула, не жила…

      – На жаль, це ваша кінцева станція.

      Я вийшла. Задоволена? Ні. Із болем та пусткою. Розумінням того, що моя, як я зрозуміла, найважливіша подорож минула ніяк.

      – Ну все, наступного разу, коли сяду в потяг, зроблю по-іншому, – подумала чи то прошепотіла я.

      – А наступного потягу не буде, донечко. У нас усіх лише один шанс… – знову звідкілясь взялася та літня жіночка.

      Страва 5

      Імбир відновлення

      Порція

      3 сторінки

      Час приготування

      6 хв.

      Поживність

      Допоможе пережити пригнічений стан

      Щоб смакувало краще

      Підсолодіть страву приємними моментами.

МЕТОД МЮНХГАУЗЕНА

      І от сьогодні знов. Упала, вірніше, опали крила, і я з грюкотом гримнулася на грішну землю.

      Не хочу!

      Не буду!

      Не можу!

      Холодний день за вікном підморгнув понурим дощем: і правильно, нічого не роби, не варто.

      Осінній чай прийшов на допомогу… чому осінній? Бо з сушених трав – і пахне літом і сіном, сухим та стиглим.

      Замислилася…

      Для чого все? Чому і що важливе? Куди це я біжу і не можу догнати? А може, і не варто? Сидітиму отак тихенько і попиватиму осінній чай… до холоду, до зими…

      Схаменулася. Зневіра? Ти знову тут? Ну і що, що впала, що з того, що обрубують крила? Нові ж виростають – і зараз виростуть. А оті щирі оченята малят в сиротинцях. Як вони? Зневіряються? Чи, може, щодня з надією і вірою вдивляються