Проста послуга. Дарсі Белл

читала) малювали собі «мушки».

      Емілі завжди користувалася одними парфумами, які я б могла назвати її візитівкою. Італійські черниці, за її словами, виготовляють їх із бузку та лілей. Вона замовляє їх у Флоренції. Мені подобалося це в Емілі – усі ці відомі їй вишукані деталі, про які я й гадки не мала.

      Я ніколи не користувалася парфумами. Мені здавалося, що коли жінка пахне квітами або прянощами, це має насторожувати. Що вона приховує? Що вона намагається цим сказати? Але запах Емілі мені подобається. Як і те, що за ним я завжди могла визначити: вона була в кімнаті або вона десь поряд. Я відчувала його у волоссі Нікі після того, як вона його обіймала. Емілі й мені пропонувала напахтитися, але запах – це, як на мене, надто інтимно, й дуже дивним видаватиметься, якщо ми пахнутимемо наче якісь близнючки.

      Вона завжди носить каблучку із сапфіром та діамантом, яку Шон подарував їй на заручини. І оскільки під час розмови вона рухає руками, я вважаю цю каблучку мерехтливою істотою із власним життям – на кшталт феї Дінь-Дінь, яка пурхає крильцями перед Пітером Пеном та загубленими хлопцями.

      В Емілі є татуювання: дуже ніжний терновий вінець навколо зап’ястка. Це мене здивувало. Вона не схожа на любителів тату, особливо такого, яке можна приховати лише довгими рукавами. Спершу я подумала, що це якось пов’язано з її роботою в індустрії моди, та, коли ми вже були знайомі достатньо довго, щоб можна було про це запитати, вона відповіла:

      – А, це. Я зробила його, коли була молода й божевільна.

      Я сказала:

      – Усі ми такі були. Колись.

      І почувалася добре від того, що сказала щось, чого ніколи не могла сказати чоловікові. Якби він запитав мене, що означало «божевільна», і я йому відповіла, – життя, яким ми його знали, одразу б закінчилося. Проте воно і так закінчилося. Правда завжди виявляє себе.

      Чекайте. Телефон! Раптом це Емілі.

      Далі буде.

З любов’ю,Стефані.

      3

      Блог Стефані

Прості прохання

      Привіт, мамусі!

      Телефонувала не Емілі. То був автовідповідач, який повідомив, що я виграла подорож на Кариби.

      То на чому я зупинилася? А, точно.

      Минулого літа, коли ми засмагали біля громадського басейну, поки хлопці хлюпалися в дитячому жабулятнику, Емілі сказала:

      – Я завжди тебе про щось прошу, Стефані. І я така вдячна тобі. Та дозволь я попрошу тебе ще про одну річ. Ти могла б забрати до себе Нікі, щоб ми із Шоном поїхали в хатинку моїх батьків на вихідні, коли у Шона буде день народження?

      Емілі завжди казала «хатинка», але думаю, що дача її родини на березі озера в північному Мічигані зовсім не «хатинка».

      – Я здивувалася, що Шон погодився, і хочу все владнати, доки він не передумав.

      Ну звісно ж, я сказала «так». Адже знала, як їй важко виманити Шона з офісу.

      – За однієї умови, – додала я.

      – Що завгодно, – сказала вона. – Обирай.

      – Чи не могла б ти намастити олією для засмаги оте місце