Проста послуга. Дарсі Белл

йтемніші таємниці? Таємниці, які мені зазвичай вдається від себе приховати.

      1

      Блог Стефані

Пост у блозі: Терміново!

      Привіт, мамусі!

      Цей пост не буде схожий на всі попередні. Але він не буде й важливіший за решту записів, оскільки все, що відбувається з нашими дітьми: їхні радощі й розчарування, перші кроки та перші слова – це найважливіші речі в житті.

      Я б сказала, що цей пост просто БІЛЬШ ТЕРМІНОВИЙ. Набагато більше.

      Моя найкраща подруга зникла. Її немає вже два дні. Її звуть Емілі Нельсон. Як ви знаєте, я ніколи не називаю імен своїх друзів у блозі. Але цього разу, з причин, які ви скоро самі зрозумієте, я (тимчасово) призупиняю на своїй сторінці політику жорсткої анонімності.

      Мій син Майлз та Нікі, син Емілі, – найкращі друзі. Їм по п’ять років. Вони народилися у квітні, тож обидва пішли до школи на кілька місяців пізніше і трішки старші за решту дітей у своєму класі. Я б сказала, що вони доросліші. Майлз і Нікі – діти, про яких можна лише мріяти. Ввічливі, чесні, добрі маленькі люди – ці якості (нехай пробачать мені чоловіки, якщо вони мене читають) не так часто зустрічаються в хлопців.

      Вони познайомилися в школі. Ми з Емілі забирали їх після уроків. Нечасто так буває, щоб діти подруг ставали друзями або щоб мами друзів ставали подругами. Але цього разу пазли склалися. Нам з Емілі пощастило. За всіма пунктами, окрім одного: ми були не надто молодими мамами. Народили, коли нам було вже за тридцять, і наш мамський час невпинно минав.

      Інколи Майлз і Нікі ставлять п’єси, в яких самі ж виступають як актори. Я дозволяю їм знімати спектаклі на свій телефон, хоча зазвичай дуже уважно ставлюся до того, скільки часу діти проводять із електронними девайсами, які суттєво ускладнюють життя сучасним батькам. Одного разу вони поставили чудову детективну історію. «Пригоди Діка Юника». Нікі грав детектива, а Майлз – злочинця.

      Нікі сказав: «Я – Дік Юник, найрозумніший детектив у світі».

      Майлз сказав: «Я – Майлз Мендібл, найстрашніший у світі злочинець». Майлз грав, як лиходій з вікторіанської мелодрами, басовито сміючись: «Хо-хо-хо!» Вони ганяли двором, вдаючи, що стріляють одне в одного (жодної зброї!) пальцями. Це було чудово.

      Я мріяла лише про одне: щоб мій покійний чоловік Девіс, тато Майлза, міг це побачити.

      Інколи я думала про те, звідки у Майлза акторський хист. Певно, від батька. Одного разу я бачила, як Девіс робить презентацію своїм потенційним клієнтам, і була вражена його жвавістю й виразністю. Він цілком міг бути одним з тих по-дурному чарівних, привабливих патлатих молодих акторів із блискучим волоссям. Зі мною він був геть інакшим. Більш природним, я думаю. Тихим, добрим, веселим, задумливим, хоча в деяких питаннях справді принциповим – наприклад, у тому, що стосувалося меблів. Хоча воно й зрозуміло – він усе-таки був успішним дизайнером-архітектором.

      Девіс був ідеальним. Лише раз він повівся якось не так. Ну, може, двічі.

      Нікі сказав, що це мама наштовхнула їх на думку про Діка Юника. Емілі любить трилери та детективні історії. Читає їх, їдучи залізницею «Метро-Норт» у Мангеттен, якщо їй не потрібно готуватися до зустрічі або презентації.

      До того, як народився Майлз, я теж читала книжки. Та й тепер час від часу беру щось із Вірджинії Вульф і прочитую кілька сторінок, щоб нагадати собі про те, ким я була або ким я, сподіваюся, досі залишаюсь. Десь поміж іграми в пісочниці, готуванням шкільних перекусів, вкладанням у ліжко, коли час іще дитячий, ховається молода жінка, яка мешкала у Нью-Йорку і працювала в редакції журналу. Людина, в якої були друзі, яка у вихідні пізно снідала в кафе. Але ні в кого з її друзів не було дітей, ніхто не переїхав на околиці міста. Вони більше не спілкувалися.

      Улюблена письменниця Емілі – Патрисія Гайсміт. Я розумію, чому вона любить її книжки. Вони читаються на одному подиху. Але водночас засмучують. Головний герой зазвичай убивця чи маніяк або безневинна людина, яка намагається зробити так, щоб її не вбили. Книжка її авторства, яку я читала, була про двох чуваків, які зустрілися в потягу. Вони погодилися убити когось на прохання одне одного.

      Я намагалася полюбити цю книжку, але так і не дочитала її. Хоча, коли Емілі спитала про мої враження, я сказала, що в захваті.

      Одного разу, коли я зайшла до них у гості, Емілі увімкнула DVD-диск із фільмом Гічкока, знятим за цим романом. Спершу я захвилювалася, що Емілі захоче обговорити розбіжності між книжкою та фільмом. Але стрічка мене захопила. Одна сцена – на каруселі, яка вийшла з-під контролю, – була надто страшною, щоб дивитися.

      Ми з Емілі, витягнувши ноги, сиділи на протилежних краєчках масивної канапи в її вітальні, а на журнальному столику перед нами стояла пляшка доброго білого вина. Завваживши, що сцену з каруселлю я дивлюся крізь пальці, затуливши руками обличчя, вона усміхнулася і показала мені: «Клас». Їй сподобалося, що мені було страшно.

      Я ж усе думала: а якби на тій каруселі опинився Майлз?…

      Коли фільм закінчився, я запитала Емілі: «Як ти гадаєш, у житті люди теж роблять такі речі?»

      Емілі розсміялася.