Протистояння. Том 2. Стівен Кінг

снилися, – незграбно промовив він.

      Вона усміхнулася й кивнула йому, і він розвернувся необережно, мало не перечепившись. Пішов униз сходами, опустивши плечі. Нічого, він випростається, подумала вона. Тепер він тут, він виявить, що не мусить тримати на плечах увесь світ. Чоловік, який ставить себе під сумнів, не повинен занадто довго щось робити з останніх сил, доки не зміцнів, – а цей Ларрі Андервуд ще трохи зеленкуватий, ще може гнутися. Але матінці він сподобався.

      Наступною підійшла його жінка, симпатична й невеличка, з очима, немов фіалочки. Вона сміливо, але не зневажливо поглянула на матінку Ебіґейл.

      – Я – Люсі Свонн. Рада знайомству.

      І, попри те, що була у штанях, зробила невеликий реверанс.

      – Рада, що ти прийшла, Люсі.

      – А можна, я спитаю… ну, це… – отепер вона опустила очі й густо зашарілася.

      – Сто вісім за останніми підрахунками, – лагідно відказала матінка Ебіґейл. – Іноді здається, що всі двісті шістнадцять.

      – Ви мені снилися, – мовила Люсі і відійшла, трохи знічена.

      Тепер підійшла темноока жінка з хлопчиком. Жінка подивилася на неї поважно й твердо; у хлопчика на обличчі було щире здивування. Із хлопчиком усе було гаразд. А от у жінці сиділо щось, що сповнювало її могильним холодом. «Він тут, – подумала матінка Ебіґейл. – Прийшов в образі цієї жінки… бо, дивіться, він приходить не лише у власній подобі… у подобі вовка… ворони… змії…»

      Матінка Ебіґейл ще не втратила страх за власне життя, і на мить їй здалося, що ця дивна жінка з білими пасмами простягне руку майже буденним жестом і схопить її за горло. На ту мить, яку тривало це відчуття, матінці Ебіґейл дійсно здалося, наче обличчя тої жінки зникло і вона дивиться у діру в часопросторі, діру з двома очима, темними і прóклятими, що зорять на неї неприкаяно, дико, безнадійно.

      Але то була просто жінка, не він. Темний чоловік би ніколи не наважився прийти сюди до неї, навіть не у власній подобі. То була просто жінка – і то дуже красива – з виразним, чуттєвим лицем, яка обіймає за плечі хлопчика. То їй на мить примарилося. Точно, примарилося, та і все.

      Для Надін Кросс ця мить була моментом сум’яття. Коли вона увійшла у двір, з нею все було гаразд. Усе було гаразд, доки Ларрі не заговорив із цією бабусею. Потім її накрила раптова огида і жах. Ця стара може… що може?

      Може бачити.

      Так. Надін злякалася, що стара може зазирнути в її душу, де вже проросла й пустила коріння темрява. Вона боялася, що стара встане зараз зі свого крісла, засудить її і вимагатиме, щоб вона залишила Джо й пішла до тих (до того), для кого призначена.

      Обидві похмуро подивились одна на одну, зміряли одна одну поглядом. То була коротка мить, але обом жінкам вона здалася невимовно довгою.

      «Він у ній – Паросток Диявола», – подумала Еббі Фрімантл.

      «Уся їхня сила тут, – у свою чергу подумала Надін. – Вона – все, що в них є, хоч вони самі можуть вважати, що це не так».

      Джо почав нетерпеливитися, смикати її за руку.

      – Здрастуйте, –