Полонез для мера. Тетяна Ковтун

нещасний. Ви його паспорт бачили? Вони думали, що візьмуть мене «на конверт».

      – Тобто, хотіли обманути вас? – переклав його слова Верес.

      – Та женуть пургу таку, що вуха в’януть. Нібито з них, коли ще ринок був комунальним підприємством, гроші на благоустрій зібрали. Де ті бабки – хтозна.

      Верес зробив вигляд, ніби повірив почутому.

      – Гаразд, з цим я розберусь. А ось ще одна скарга – від мешканців будинку на вулиці Матроській. Стверджують, що ви розпочали там незаконне будівництво.

      – Ха! Яке ж незаконне, якщо той сусідній, коло них, будинок виведено з переліку пам’яток архітектури рішенням міськради.

      – Коли?

      – На минулій сесії. А дозвіл на будівництво я отримав учора.

      – Чому ж не прийшли на зустріч з активом? Нібито ж домовилися показати їм усі дозвільні документи на будівництво.

      – Із яким активом?

      – Ось, подивіться підписи, їх багато.

      Думанов тяжко зітхнув і навіть не глянув на лист.

      Верес вів далі:

      – У призначений час на людей чекали… не забудовники з паперами, а підрозділ міліції. Цікаво, хто його туди направив?

      Думанов сидів перед генералом з переможним виглядом і витримував театральну паузу. Вересу уривався терпець, але він чекав відповіді.

      – Нібито ви не знаєте…

      – А ви, пане Думанов, нібито не знаєте, як називається суспільний лад, при якому до бюджетних коштів ставляться як до свого персонального банківського рахунку? Клептократія! Ви часом не заздрите славі Фердинанда Маркоса або Жан-Клода Дювальє?

      – Навіщо ж так відразу? Я ж вам не кажу про начальника ДАІ, гібона, в машині якого після ДТП знайшли п’ятнадцять кілограмів амфетаміну.

      Думанов посмілішав.

      Цієї хвилини у двері постукали і увійшов Дзен.

      – Вибачте, Олександре Володимировичу. Ви просили попередити – вже одинадцята. І це – вам.