Світанок української держави. Люди, соціум, влада, порядки, традиції. Віктор Горобець

та іншого неврахованого значного товариства в полках вийти з-під юрисдикції полковників та уникнути обтяжливої служби в нижчому чині.

      З точки зору інтересів владної еліти, введення чину військового товариша стало певним запобіжником непомірного розростання корпорації бунчукового товариства, яке в зазначений час повноправно інкорпорувалося в середовище вищої владної еліти Гетьманату.

      Чисельність військового товариства на момент набуття ним нового статусного звучання була незначною – в компутах 1743 р. налічувалось лише 53 особи. Утім, уже за сім років вона зросла до 85 осіб, а після 1751 р. почала стрімко зростати, й уже в 1763 р. сягнула 296[81].

      Статус військового товариша закріплювали відповідним універсалом та фіксували полковими реєстрами, в які вписували полки військових товаришів. Перебування в статусі військового товариша могло стати щаблем у наближенні до корпорації бунчукового товариства. Як, власне кажучи, й посідання урядів полкової старшини. Перепусткою до групи військових товаришів могла стати як особиста служба претендента на посаді сотника чи котрогось із членів полкового уряду, так і «служба предков».

      Причому, якщо у випадку з «урядовою» старшиною непотизм ще хоч якось маскувався згадками про ту чи іншу службу кандидата як підставу для його призначення на високий уряд, то при здобутті чинів бунчукових, військових і значкових товаришів фактор родинного зв’язку часто-густо виступав уже як цілком законний і самодостатній аргумент. Так, із 41 козака, які у середині XVІІІ ст. належали до середовища бунчукових товаришів Ніжинського полк у, за ознаками родинної належності до товариства було включено 21 особу, а саме – 16 синів бунчукових товаришів, 2 синів сотника, по 1 сину генерального старшини, полковника і компанійського полковника[82]. За службу в ранзі сотників, канцеляристів, значкових і військових товаришів потрапило лише 8 осіб. Причому не обов’язково саме служба стала причиною їх включення до цієї категорії привілейованих безурядових старшин, адже частина з них також належала до відомих старшинських родів. Але вони встигли хоч якось послужити Війську Запорозькому.

      Так само потенційним резервом поповнення категорії бунчукових, які отримали це звання не за свою службу, а через родинні та свояцькі зв’язки, може бути й чимала група (12 осіб), котрі не представили патент при звірці. Ще більш переконлива перевага за тими, хто включався до числа бунчукових за родинною належністю, спостерігається у Стародубському полку, де із загальної кількості (41 бунчуковий товариш) 27 осіб були записані як діти бунчукових, генерального старшини, полковника, сотника, значкового.

      Або, скажімо, у Лубенському полку, де серед 31 бунчукового товариша родинні зв’язки як рушій службової кар’єри були актуальними для 22 осіб (тобто приблизно 60 %). Загалом у межах Гетьманату зі встановлених мною 214 службових кар’єр бунчукових товаришів майже половина (106) базувалися винятково на родинній

81

Кривошея І. І. Неурядова старшина Української козацької держави. – С. 287–292.

82

НБУ ім. В. І. Вернадського НАН України. – ІР. – Ф. І, № 57325—57343. – Арк. 6–6 зв.