Безбарвний Цкуру Тадзакі та роки його прощі. Харукі Муракамі

це видається доволі дивним. Ця подія стала для тебе страшним ударом і значною мірою переписала твоє життя, так?

      Цкуру кивнув:

      – Після цього я став трохи іншою людиною, у різних значеннях цього слова.

      – Наприклад, у якому?

      – Наприклад, почав вважати, що для інших я незначущий, нецікавий. І для себе також.

      Сара якийсь час не зводила з нього уважного погляду. А тоді сказала вкрай поважно:

      – Я не думаю, що ти ані незначущий, ані нецікавий.

      – Дякую, – відповів Цкуру. А тоді легенько натиснув пучками пальців на скроні. – Але це проблема, яка сидить у мене в голові.

      – Я все ще не розумію, – сказала Сара. – У твоїй голові – чи в серці, або й в обох – із того часу залишилася рана. Напевно, досить глибока. Незважаючи на те, за ті п’ятнадцять чи шістнадцять років ти навіть не намагався дізнатися, чому з тобою так вчинили.

      – Та ні. Річ не в тім, що я не хочу знати правди. Але мені видається, що зараз краще вже про все забути раз і назавжди. Адже це такі давні події, що затонули вже глибоко на дні пам’яті.

      Тонкі губи Сари враз стулилися в рівну лінію:

      – Ти розумієш, що це небезпечно?

      – Небезпечно? – перепитав Цкуру. – Яким чином?

      – Навіть якщо вдало затерти спогади, надійно затопити на дні, історії, яка ці події породила, не зітреш, – Сара пильно дивилася Цкуру просто у вічі. – Думаю, краще це усвідомити. Історії ні не стерти, ні не переробити. Це те саме, що знищити себе як сутність.

      – І як так трапилося, що розмова завернула у цей бік? – радше себе, ніж Сару, спитав м’яко Цкуру. – Дотепер я ні з ким про це не говорив, навіть не мав такого наміру.

      Сара делікатно усміхнулася:

      – Мабуть, у тебе була потреба комусь про це розказати. Навіть більша, ніж ти сам думав.

      Того літа, після повернення з Наґої до Токіо, Цкуру опанувало дивне відчуття, начебто склад його організму змінився. Звичні речі постали в інших барвах, ніби на них наклали специфічні фільтри. Він почав чути звуки, яких раніше не чув, водночас перестав уловлювати звуки, які до того зауважував. Коли пробував ворухнутися, відчував, як жахливо незграбно рухається його тіло. Здавалося, сила тяжіння довкола нього змінювала свою природу.

      Упродовж п’яти місяців після повернення до Токіо Цкуру перебував на порозі смерті. На краєчку бездонної темної прірви він облаштував собі скромний прихисток й існував там на самоті. Це було небезпечне місце, де, лиш перевернувшись уві сні на інший бік, можна було зірватися у провалля небуття. Але страху він не відчував зовсім. «Як тут легко можна впасти», – думав він. Та й усе.

      Скільки сягало око, навколо простягалася всіяна кам’яними брилами пустеля. Без краплини води, без клаптика трави. Без барв і без найменшого натяку на світло. Без сонця, місяця і зірок. Напевно, і без керунку. Тільки химерні сутінки, котрі на якийсь час змінювала бездонна темрява. Для істоти, що відчуває і мислить, це був край світу. Хоча водночас і місце достатку. Коли наставала пора сутінків, до Цкуру зліталися гостродзьобі птахи і без жалю виривали його м’ясо. Та коли землю