Безбарвний Цкуру Тадзакі та роки його прощі. Харукі Муракамі

сестри також любили гарно вдягатися. Перед тим як іти на побачення, вони нерідко ловили тоді ще малого Цкуру і випитували його думку про свій одяг. Украй серйозно, хоча невідомо чому. «Слухай, а оце як тобі? Отакий верх пасує до цього низу?» І щоразу Цкуру щиро висловлював свою чоловічу думку. Обидві сестри часто на неї зважали, що його самого неабияк тішило. Так непомітно у нього і сформувалася ця звичка.

      Безгучно втягуючи віскі із содовою, Цкуру подумки уявляв собі, як зніматиме зі Сари сукню. Розстібне гачок, ніжно потягне за застібку замка. Хоча вони кохалися лише один раз, робити це з нею було добре і затишно. І у вбранні, і без нього вона видавалася молодшою принаймні років на п’ять. Мала білу шкіру та хоч і невеликі, проте гарні округлі перса. Пестити її тіло було прекрасно, а після сім’явилиття він відчував ніжний спокій, пригортаючи її до себе. Але, звісно, цього було недостатньо. І він це розумів. Між людьми має існувати зв’язок. Якщо ти щось береш, то маєш віддавати навзаєм.

      – А яким тобі запам’яталося навчання у старшій школі? – спитав Цкуру.

      Сара захитала заперечно:

      – Моє навчання у школі зараз не має значення. Повір, нічого цікавого. Колись тобі розповім, якщо матимеш бажання. Мені дуже цікаво, що там було далі з вашою групою з п’яти друзів.

      Цкуру зачерпнув жменю горішків, кілька з’їв.

      – У нас було кілька негласних правил, яких ми дотримувалися. Одне з них полягало в тому, що, наскільки дозволяли обставини, ми завжди збиралися вп’ятьох. Намагалися уникати ситуацій, коли б, скажімо, нас було двоє чи троє. Ми вважали, що це допоможе уникнути розпаду групи. Мусили мати в групі доцентрові сили. Як би то сказати… Ми намагалися втримати гармонійну спільноту без розбрату.

      – Гармонійну спільноту без розбрату? – у голосі Сари почулося непідроблене здивування.

      Цкуру трохи зачервонівся.

      – Старшокласники, буває, вигадують дивні речі…

      Сара, уважно дивлячись на Цкуру, питально нахилила голову трохи набік.

      – Я не кажу, що це дивно. А яка ціль була у цієї спільноти?

      – Як я вже казав, ми допомагали в одній такій школі, де збиралися діти, що мали проблеми і з навчанням, і з бажанням учитися. Ми з цього почали, і воно, безперечно, надалі також було для нас важливим. Однак із часом саме́ буття єдиною спільнотою, можливо, перетворилося в одну з наших цілей.

      – Самé буття як таке. І продовження цього буття…

      – Напевно.

      Сара, щось уявляючи, прижмурила очі:

      – Як Всесвіт.

      – Я мало знаю про Всесвіт, – відказав Цкуру. – Але тоді це видавалося нам надзвичайно важливим. Дбайливо оберігати ту особливу хімію, що виникла між нами. Це як не давати сірникові загаснути на вітрі.

      – Хімію?

      – Силу, яка народилася волею обставин. Щось, чого неможливо потім відтворити.

      – Як Великий вибух?

      – Про Великий вибух я також знаю мало, – відказав Цкуру.

      Сара відпила