Коханець леді Чаттерлі. Девід Герберт Лоуренс

спитала Конні.

      – Він – просто хам, позолочений ззовні… Тільки й вишукує, чим би ще похизуватись.

      – Я думаю, люди були такі жорстокі до нього, – сказала Конні.

      – А тебе це дивує? Ти думаєш, він марнує свою квітучу юність, щоб вершити благі діяння?

      – Я думаю, в ньому є якась великодушність.

      – До кого?

      – Точно не знаю.

      – Звичайно, не знаєш. Боюся, ти помиляєшся, приймаючи за великодушність звичайну розбещеність.

      Конні промовчала. Помиляється? Можливо, й так. Але навіть розбещеність Майкліса таїла в собі деяку принаду. Він ішов до кінця там, де Кліффорд наважувався ступнути зо два непевних кроки. І він у свій спосіб завоював світ, а саме цього жадав Кліффорд. Шляхи й засоби? Хіба ж у Майкліса вони були більш варті зневаги, аніж ті, до яких вдавався Кліффорд? Хіба шлях бідолашного вигнанця, пробитий його власним тілом, був чимось гірший за шлях Кліффорда, який рекламує свою незрівнянну особу? За облудною богинею Успіху женуться, висолопивши язика, тисячі захеканих хортів. І той, хто першим її схопить, і є справжнім хортом, гончаком з гончаків, – так воно завжди буває посеред тих, хто прагне успіху! Так що Майкліс міг походжати із гордо задертим хвостом.

      Але, на диво, він не робив цього. Він повернувся до чаю з величезним оберемком фіалок і лілій, з тим самим виразом бездомного собаки. Конні іноді замислювалася, чи не є це своєрідною маскою для введення в оману ворогів, яка просто злилася з його подобою? Чи насправді він такий сумирний песик?

      Сумний вираз побитого собаки залишався на його обличчі протягом усього вечора, але Кліффордові ввижалася в тому прихована зухвалість. Конні ж не відчувала подібного, напевне, тому, що ця зухвалість не була спрямована проти жінок, – лише проти чоловіків та їхніх претензій на владу. Саме таке непереможне нахабство цього неотесаного сіромахи розлючувало чоловіків, – Майкліс, дарма що поводивсь ґречно, кидав виклик будь-якому світському джентльменові вже однією своєю присутністю.

      Конні відчувала кохання до нього, але якось спромоглася сидіти за вишиванням і не втручатись у чоловічу розмову. Вона нічим себе не викрила. Що ж до Майкліса, то він був неперевершений: так само меланхолійний, уважний, відчужений, як і минулого вечора, безмежно далекий від господарів будинку, він терпляче підтримував звичайну гру, але ні на мить не наближався до них. Конні здалося, що він забув про сьогоднішній ранок. Але він не забув. Просто він знав своє місце… те саме довічне місце надворі, відведене для вічних вигнанців. Тому він не приймав цю любовну історію надто близько до серця. Він знав, що це не перетворить його з безпритульного пса, хай навіть у золотому нашийнику, на зручного домашнього песика.

      Річ у тому, що десь у глибині душі він справді був вигнанцем, був поза суспільством і усвідомлював це, тому не мало значення, що зовні він був витвором Бонд-стрит. Самотність була йому потрібна, так само як зовнішнє благополуччя і спілкування зі світськими людьми.

      Але випадкова любовна пригода – як відпочинок, як втіха – теж непогана річ, і він не хотів бути