Реквієм для Рози. Раїса Плотникова

що він сказав, коли Габелко запитав, чому тут правлять службу російською? Не знаєш? А я своїми вухами чула, як він вигукував: «Ідіть звідси, бо я зараз дістану з-під ряси пістолет!» – роздратовано сказала Варя на тому боці дроту, тобто по телефону, коли я одного разу набрав номер і припав до слухавки з надією на райський солоспів. – Розумієш, із нами він говорив чистою українською, а правив у нашій церкві російською. І що ти на це скажеш?

      Я розгубився. Я не розумів, чому вона навіть не привіталася, про кого говорила, і взагалі, чого їй треба від мене?

      – Мовчиш? Можеш помовчати, але не захищай його, бо я не вірю в духовність того, хто прямо на френч «кадебешника» одягнув сутану, – сказала вона трохи спокійніше.

      – Варочко, ти про що говориш? – запитав я.

      – Це хто? – прошепотіла вона здивовано. – Іване, з якої радості ти вплутався в розмову?

      – Варочко, я, мабуть, встряв, але…

      – Ти – як сніг на голову! Я ж не з тобою розмовляю! – вигукнула вона і гепнула слухавкою.

      Так ми, дякуючи плутаним комунікаціям, вперше полаялися. І що дивно, всі наші наступні лайки відбувалися тільки тоді, коли говорили всліпу, тобто по телефону. Можливість доторкнутись одне одного хоча б поглядом завжди рятувала, а магія реального плотського доторку взагалі здавалася всесильною, бо оберігала від фатальної фальші слів.

      Але тоді Варя зателефонувала буквально за кілька хвилин після скандалу і не вибачаючись запропонувала зустрітися. Я відчув холонучим серцем, що вона просто призначила побачення. І це після багатьох років знайомства! Мені чомусь пригадалася моя давня любов із страшнуватим, навіть трагічним фіналом.

      Того разу не було ніякої бодай приблизної прелюдії. Якраз буяла осінь, така довгограюча, така втомлена й розквашена, і я як хлопчисько теліпався на перше справжнє побачення з Варею, не знаючи, чи хочу чогось більшого від наших стосунків, чи вже давно перехотів. Мені чомусь здавалося, що вона не прийде, та пак навіть хотілося, щоб вона не прийшла. А вона прийшла. І ми двоє дорослих, трохи втомлених побутом людей, опинившись у забутому будиночку моєї покійної тещі, кохалися, накрившись старим килимом, бо там було так холодно, що я не міг до пуття опанувати дрижаки, і сам собі видався таким бездарним коханцем, що, здавалося, цей перший раз може обернутися на надгробок нашої великої, красивої, романтичної прелюдії. Ет, ні – той перший раз засмоктав нас у справжню вирву, з якої несила виринути й досі…

      Тепер до приходу цієї жінки я готуюся. Узимку топлю стару грубку дровами, які рубаю за будиночком, щоб потім в напівмороці кімнати, повертаючись у нетрі дитинства, відчувати єднання з живим вогнем, який поруч нас дихає, пихкає, шарудить, потріскує, підвиває, гріє… Коли я вимикаю світло, то на стелі починають свій дикий танок відбитки полум’я, вимальовуючи довгими пальцями химерні візерунки, творячи якесь реальне чаклунське дійство, від котрого наші душі хмеліють, тіла звільняються від одвічних умовних пут…

      Але