Реквієм для Рози. Раїса Плотникова

жінкою, яка вже десять років вряди-годи лікується в божевільні. Її шизофренію годі було приховати від цікавих людей, бо в часи буйних нападів хвороби моя законна дружина вила сиреною пожежної машини, і наша багатоповерхівка ходила ходором, переймаючись долею нещасної. Люди, які називали себе добрими, радили мені запроторити хвору на віки вічні в дурку. Я того не робив, бо колись давно любив дружину до сказу, вона мене – теж. Хтось із нас неодмінно мав збожеволіти від такої любові – це випало не на мою долю. Я ж почувався винним і ніс важкий хрест приречено й самовіддано, хоча вже давно кохав іншу. Але про це – згодом.

      Того дня, розчинивши двері навстіж, побачив двох чолов’яг із абсолютно однаковими зачісками, а точніше, без зачісок, бо їхні лискучі черепи голилися ретельніше за підборіддя. Далі описувати цих бритоголових, мабуть, не варто, бо всім, і мені в тому числі, одразу стало ясно, що то за фрукти-овочі.

      – Нам би побазарити, – прогундосив один із них. – Можна, папаша?

      – А чого ж. Якщо – з миром, то можна все, – відповів я, хоча в «папаші» до цього важкоатлета найматися не збирався, бо ні статурою, ні виразом обличчя ми не співпадали, та й за віком я ледь-ледь міг би вписатися, якби ощасливив якусь ранню спокусницю чи вона мене саме тоді, коли отримують паспорт.

      – Так давай, запрошуй, не стовбичити ж нам тут. І ваабще, діла треба рішать… – промовив важкоатлет за номером два.

      – Пішли на балкон, бо в квартирі зона ризику, – бовкнув я, починаючи дратуватися сленгом прибульців.

      – Злякався? Та не дрейф, дядя, ми тебе навіть пальцем ні-ні, якщо домовимося, звісно… Поняв?

      І тут мене трохи понесло:

      – А ти мене на «поняв» не бери, – ошкірився по-їхньому. – Тут ще я хазяїн. Поняв?

      – Та ладно, ладно – розберемося. Ми ж не фраєра якісь. Можемо поговорити й на балконі, аби з толком.

      Останнє речення, мовлене нормальною людською мовою, трохи врівноважило словесну перестрілку, і за мить ми розташувалися на тісному просторі стандартного совдепівського балкона, із якого було видно всі вікна сусіднього будинку й клапоть синього неба.

      – Не шикарно живеш, – знову прогундосив той, що назвав мене папашею. – Ми могли б значно покращити твій побут.

      – Ще чого! – хмикнув я, відчуваючи, як оте брутальне звертання «на ти» кусає мене не гірше, ніж сумнозвісний ґедзь. – Дбайте про себе, а моє хазяйство – то моя приватна власність і моя парафія…

      – Та не хочеш, то нехай так і буде, тільки ми тут зі своїм ділом…

      – То чого носа сунете в чужі справи? Кажіть.

      І так я твердо мовив оте останнє слово, що вони вже не чіплялися більше, а одразу заговорили по суті, перебиваючи один одного:

      – Нам треба план лубенської Замкової гори…

      – Та не тільки гори, а й підземелля. Ну розумієш, мабуть?

      – Платимо готівкою, а якщо щось нариємо, додамо відсоток…

      – Наші люди вкладуть бабло, а в тебе пропаде… Коротше, що там у тебе є по Замковій горі й підземеллю?

      Мені одразу нестерпно захотілося позбутися цих крутеликів, випхати їх обома руками за межі власної території, але, тверезо оцінивши обставини, зрозумів, що силові методи не дадуть бажаного ефекту, і тоді цупкий мозок миттєво почав працювати над стратегічним планом по звільненню моєї приватної території від несподіваної бритоголової напасті. Але чомусь нічого вагомішого, ніж брехня, на думку не спадало, і я непереконливо промимрив:

      – І хто вам сказав, що в мене є якісь плани? Загальні відомості, звичайно, є, бо на те ж я й копирсаюся в історичних фоліантах, та якби були плани печер… Ні, хлопці, я б вам їх нізащо не віддав – я б сам вже давно займався розкопками.

      – Не чуди, папашо! За які такі статки ти б копав? Кого б найняв за зарплатню доцента? Та й хто б тобі те дозволив без паперів, на які теж потрібно купу бабла й такий дах, котрого тобі до гроба не мати?

      – Ну, може, й так… Може, й не копав би, але докторську вже точно захистив би, а то вже ось скільки літ ходжу в доцентах.

      – Ти нам зуби не забалакуй. Давай по справі говорити. Так пошукаєш плани чи як?

      – Нічого мені шукати, – я маю таку пам’ять, що й те, чого не було, пам’ятаю, а вже те, що бачив раз, до смерті не забуду. Немає в мене ніяких таких мап і планів.

      – Та-а-к… Значить, не домовились? – напустив на себе суворості той, що дратував мене папашею.

      – Немає про що домовлятися.

      На цьому наша перша, але не остання зустріч обірвалася. Колоритні особи зникли за дверима, залишивши по собі міцний дух чоловічих парфумів з домішками поту, бо спека на дворі стояла така, що навіть мозок плавився, як смалець на пательні, не кажучи вже про зайві кілограми ваги. Кілограмами я не переймався, бо зайвих у мене ніколи не було, а от за мозок таки трохи хвилювався – втрата свіжої думки завжди прикро дошкуляла. Та тривога, яка відтоді напосіла, покотилася кавалком і почала обростати домислами. Я знав, що накручую себе, але не на пустому ж місці… Підстави були вагомі: поява візитерів – раз, а по-друге – те, що я їм не сказав, було моєю