Амазонка. Київ–Соловки (збірник). Валентин Чемерис

каша, сукня з підшивки і собачий холод в порівнянню з тим, що я перетворювалася з дитини в панну, а тому весь світ ставав для мене іншим!»

      Ще пригадувала: «Коли ж кінчалась моя щоденна праця, тоді життя було, мов квітка, що ледве починає розпускатися, а що має тисячі пелюстків. Кожний вірш, образ, захід сонця, кожне миле обличчя і ніжне слово приймала моя душа гостро і здивовано. Весь світ був для мене, а я для всього світу».

      Згодом, згадуючи свій «в боях ранений», «трагічний Київ», писатиме у вірші «П’ятнадцята осінь» (їй тоді саме виповнилося п’ятнадцять):

      І чула я: мої дитячі дні

      Тікають швидко, як малі ягнята,

      Злітають в діл, ховаються на дні,

      А я не хочу бігти й доганяти.

      Немов рослина у яснім вікні,

      Яка неждано вигнулась стрільчасто,

      Я відчувала стрункість власних ніг

      І гнучкість рук, що можуть дати щастя.

      Незнана радість і незнаний сум,

      Не розплеснувши, колихнули повінь…

      Не буря ще – її далекий шум,

      Ще не любов – передчуття любови.

      Так у холоді, голоді й безнадії Лідія Шовгеніва з дочкою Оленкою та сином Сергійком якось дотягнула до весни 1922 року. І з жахом дізналася, що надійшла її черга, як дружини петлюрівця, відповідати «за злодіяння мужа-петлюрівця». Залишатися далі в Києві було вже вкрай небезпечно. Що з того, що він був у ранзі столиці якоїсь незбагненної для них УРСР – але ж підлягав новій, більшовицькій, владі Кремля. Правда, була сподіванка на краще, що ось-ось, мовляв, все налагодиться, але – не налагодилось. Шовгеніви мали у Вінниці знайомих, до них і вирішили податися за допомогою – чи не посприяють вони якось перейти кордон. Пані Лідія Шовгеніва з дочкою Оленкою та сином Сергієм сіли одного вечора на поїзд, що йшов до Вінниці. З собою мали лише вузлики найнеобхіднішого. В дорозі спершу не пощастило – потрапили на перевірку документів. Тих, у кого не було документів, патрулі зсаджували з поїзда і кудись вели. Ясно, що назад вони вже не повернуться. Зсадили й Шовгенівих. І теж кудись повели (поїзд пішов далі). Трималися. Як усім, так і їм. Не вони перші, не вони останні.

      Чим би воно закінчилося, невідомо. Їх вели до якоїсь маленької станційки. Вів юнак у довгій до п’ят шинелі явно з чужого плеча, у великому кашкеті з червоною зіркою, що зсовувався йому на лоба, з довжелезною рушницею з примкнутим багнетом – її хлопцеві теж було не просто тягати з собою, але він, плутаючись у полах шинелі, все ж таки кудись їх вів – поїзд на той час вже, майнувши останнім вагоном, зник у далині.

      Недовго думаючи, Лідія зняла з руки годинничок – запримітила, що хлопчина-конвоїр явно з бідняків, швидше всього з глухого села і годинника ніколи не мав (а може, й не бачив) у своєму короткому житті. Коли Лідія тицьнула йому годинник, схопив його, аж затремтів – наче якусь незвичайну блискучу цяцьку. Для нього то був великий скарб.

      – Ге-еть! – зашипів. – Щезайте, щоб я вас більше не бачив!

      Пані Лідію з дітьми не треба