Амазонка. Київ–Соловки (збірник). Валентин Чемерис

за нею, повне жару,

      Палєто бронзове.

      На трамваї, в ресторані

      Кармінові губи.

      Стане-гляне, стане-гляне:

      «Чи ж я вам не люба?»

      Парасолька, ручка-диво!

      А сама в вітрину

      Вся уп’єтеся вліво-вліво,

      Просто в креп де шини.

      В’ється душний, кучерявий

      Дух нового часу,

      А над містом величаво

      Повний місяць гасне.

      І проколюють суворо

      Небеса голками,

      Як докорами, собори

      Та церкви рядами.

      Нелегко було вивчити українську мову на «добре». Згодом про свої перші враження після прибуття до Польщі, а потім і до Чехії вона розповідатиме Уласу Самчуку:

      «Мені п’ятнадцять років, я ж народжена в царстві імператора всіх ройсів, вихована на мові Пушкіна і враз, перейшовши границю, опинилася не лише в Польщі, що здавалася мені романом Сенкевича, не лише „в Європі“, але й у абстрактному царстві Петлюри, що говорило „на мові“ і було за „самостійну“. Ви це ледве чи можете зрозуміти…

      …Уявіть собі великодержавного, петербурзького, імперіяльного шовініста, який з перших дитячих років звик дивитися на весь простір на схід, захід і південь від Петербурга, як на свою кишенькову власність. І якого не обходять ні ті живі людські істоти, що той простір заповняють, ні ті життьові інтереси, що в тому просторі існують. От така собі Богом дана Русь, у якій всі ті „полячішкі і чухна“ лише „дрянь“, яка кричить, що їй „автономія нужна“…»

      Іван Шовгенів швидко став у Подебрадах ректором Української господарської академії – створили там і таку, Оленка стає студенткою матуральних курсів для юнаків і дівчат – українських емігрантів, які не мали закінченої середньої освіти. Через рік вона відносно легко поступить на історико-філологічний відділ Українського педагогічного інституту ім. М. Драгоманова у Празі, де теж було чимало вихідців з України. У певних районах чеської столиці українська мова лунала частіше, як у Києві. Зрештою, Прага тоді була духовною столицею української еміграції на Заході.

      Саме в Чехії, далеко від України, Олена Шовгеніва відчула себе українкою. Чи, може, тому, що опинилася в гущі українських емігрантів, які почувалися в Подебрадах, як у себе вдома. Всі не просто розмовляли українською, всі, як один – таке складалося враження, – були щирими українцями. Чи принаймні згадали, що вони – українці, а отже, за національною традицією мають бути щирими. (Щирий – безкорисливий, чистосердечний, відвертий, правдивий, приємний, гостинний, той, у якого сердечна прихильність до кого-небудь є виявом доброго ставлення.)

      Такою щирою українкою відчула себе й Олена Шовгеніва в Чехії, в середовищі української еміграції.

      Улас Самчук згадує розповідь Олени про цю мить відсікання себе від чужого, хай блискуче осягнутого і культурно зміцнілого в її свідомості масиву російської мовної «присутності» в мисленні й спілкуванні. «Я не була киянка. І не петроградка, я була петербуржанка. Я там виросла, там училася… ну й, розуміється, насичувалася культурою імперії.

      І