Перехресні стежки. Лірика (збірник). Іван Франко

Читать онлайн.
Название Перехресні стежки. Лірика (збірник)
Автор произведения Іван Франко
Жанр Зарубежные стихи
Серия Шедеври на всі часи
Издательство Зарубежные стихи
Год выпуска 0
isbn 978-966-14-2670-1, 9789661426695



Скачать книгу

була остатня наша розмова.

      X

      Євгеній сидів мов у тумані. Йому здавалося, що заглядає в пивницю, повну гнилі і поганого хробацтва. Його думка жахалася дальшої перспективи подружнього життя, що могло розпочатися такими сценами. Остатні слова Стальського диркнули в його душі, як диркає віз, наткнувшися серед бігу на великий камінь серед шляху.

      – Як то остатня? – спитав він. – Вона покинула вас?

      – Ні.

      – Вмерла?

      – Ні.

      Євгеній глядів на нього очима, повними здивування і нервової тривоги.

      – Нічого не сталося, – говорив байдужно Стальський, – тілько я від того вечора перестав говорити з нею. Перестав знати її, бачити її, дбати про неї. Живу з нею так, немовби вона не існувала в світі.

      Євгеній усміхнувся тим силуваним сміхом, у якім проблискує несмілий скептицизм.

      – Не вірите? Думаєте, що се неможливо. Потроха маєте рацію. Я удаю повну байдужність, удаю при ній, що не бачу її, але на ділі я не тілько бачу, але навіть пильно обсервую її. Я систематик. Знаєте, як мовляв той чех: «Ne boj se, Mařiška, ja tě budu pomalenku řizál»[11]. Я роблю своє діло помалу, спокійно, холодно, але їй від сього не легше.

      Євгеній не видержав. Він сплюнув і зірвався з місця.

      – Пане! – мовив він. – Не знаю вашої жінки, але хоч би вона була собакою, ні, гієною, – то ще гріх би було так поводитися з нею.

      Стальський ані на хвилю не змішався від сих слів. На його устах показався цинічний усміх.

      – Ага, вам іще ідеалістичне молоко таки не обісхло на губах. От би ви пожили з нею, то й побачили б, чи можна інакше.

      – Ну, ну, говоріть, як ви живете з нею?

      – А як живемо? Спокійнісінько. Я до неї нічого, і вона до мене нічого. На першого я їй передаю стілько грошей, скілько треба на життя на місяць – ані цента більше; до решти моєї пенсії вона немає права. За хату, дрова, услугу плачу я сам. Зате одежу собі вона справляє сама із процентів свойого посагу. Що ж тут за тиранство? Що їй за кривда?

      – Ну, а як проводите день?

      – Звичайно, пo-божому. Спимо окремо. Я замикаюся на ніч у своїй спальні, а вона в своїй. Виходячи рано до канцелярії, я звичайно не бачу її. Обідаємо разом, але не говоримо нічого. Коли хочу що сказати, то обертаюся до служниці. Давніше у мене була сучка Фідолька, чудово розумна звірина, то я розмовляв з нею. Скажу було:

      «Фідолька, якби ти знала, яка у нас сьогодні в суді цікава розправа розпочалася!»

      А Фідолька, мов справді цікава знати, скаче мені на коліна, лиже руки, дивиться в очі, і я зачинаю оповідати. Або іншим разом:

      «Фідолька, до нашого міста приїхав театр. Сьогодні дуже смішну комедію виставлять. А що, і ти хотіла би побачити? Е, ні, я піду сам, а завтра розповім тобі».

      Коли що було не так зварене, як я люблю, звертаюся з докорами до Фідольки; коли жінка вийде з зав’язаною головою, я у Фідольки розпитую, що бракує її пані. Жінка заговорить – я мов і не чую, тілько розмовляю з Фідолькою. Вкінці – подумайте собі! – жінка десь запроторила мою Фідольку, певно, отруїла її або втопила, і відтоді я не маю з ким розмовляти.

      – А



<p>11</p>

Не бійся, Марусю, я тебе помаленьку різатиму (чеськ.).