Коли прокидається сила. Роман Росіцький

вiдьми, яка називає себе Меллiнтою. В перекладi з банагорiйської це ім’я означає «Всемогутня».

      – I звiдки ж вона про мене могла дiзнатися? I чому саме до мене причепилася?

      – На те вона й відьма. Очевидно, мiж вами iснує якийсь таємничий зв’язок. А бiй покаже, хто успiшнiше боротиметься зi своїми страхами.

      – А хiба вiдьми чогось бояться? – несподівано спитала Беренiка.

      – Щоб ти знала – вiдьомськi страхи устократ сильнiшi за людські, – пояснив Гонафо.

      – Ти щось казав про меч, – раптом пригадала Беренiка. – Хiба ти вмiєш битися?

      – А ти здивована?

      – Ще й як. От тiльки часу у нас малувато, – зiтхнула дiвчина.

      – Це хто сказав: ти чи твiй страх?

      – Не знаю…

      – I це його слова, – усмiхнувся дядько Гонафо. – Затям собі, що всі песимістичні думки людині навіюють її невидимі помічнички. Більше оптимізму.

      – І де ж його взяти?

      – А ти носа задери, оптимізм задиристих любить. Ну то як, беремося до науки?

      – А хiба у тебе є меч?

      – В старi часи мечi були у всiх. – Астролог полiз у найглухiший закуток свого помешкання i за хвилину видобув з-пiд купи мотлоху середнiх розмiрiв меча.

      – I чому я досi нiчого не знаю про твою бандитську молодiсть?

      – Грудних дiтей ковбасами не годують…

      – То це я грудна дитина?! – обурилася Беренiка. – Нiколи не прощу.

      Меч дядька Гонафо особливою красою не вiдрiзнявся, був гранично простим i не мав нiяких прикрас. А ще на ньому подекуди траплялися коричневі плями вiд iржi.

      – Це що, кров невинних жертв? – поцiкавилася Беренiка, пирскаючи зо сміху.

      – Нi, це – печать рокiв… Треба буде тiльки вiдтерти iржу і трохи пiдточити.

      – Як ти можеш так зi зброєю поводитися? – дорiкнула Беренiка.

      – Зброя на краще не заслуговує, бо створена для вбивства, – вiдказав Гонафо розважливо. – Шкода, що тобi на перших порах доведеться користуватися палицею.

      – З якої б то радостi? У мене теж є меч, хоча я й не пам’ятаю старих часiв.

      – I звiдкiля вiн у тебе взявся, якщо не секрет? – здивувався астролог. – Щось я не пригадую, щоб ти ним нахвалялася.

      – Не було нагоди. Та я й не думала, що вiн менi коли-небудь придасться. Ото б здивувався мій прадiдусь.

      – Стривай-но, а як твого предка звали?

      – Не скажу, бо ти будеш смiятися.

      – Таке iм’я погане? – спiвчутливо похитав головою Гонафо.

      – I зовсiм не погане. Просто так одна весняна квiтка називається…

      – Невже Крокус?! – несподiвано зрадiв дядько Гонафо.

      – А як ти здогадався?

      – Дива в цьому свiтi ще iнколи трапляються! Зачекай хвилинку… – Астролог знову заходився щось шукати.

      – Перестань мене інтригувати! – Береніку аж розпирало від цікавості. – А то прозиватиму інтриганом.

      – Облиш, ми не в палаці, – озвався дядько Гонафо з кутка. – Я книгу шукаю.

      – Будеш мене по нiй вчити битися?

      – Не iронiзуй, – сказав астролог, здмухуючи пилюку з товстелезного фолiанта. – Це – «Iсторiя фей королiвства Елверанд». Тут