Маг. Джон Фаулз

боків. Над нею тягнеться тераса. На неї виходять відчинені балконні вікна кімнат на другому поверсі. Зі сходу, на задвірку, рядами ростуть ґладіолуси та кущі з яскравими шарлатовими й жовтими квітами. Спереду вілли пролягає покрита жорствою смуга, за якою ділянка закінчується обривом проти моря. На обох кінцях смуги стоять дві пальми в кільцях з акуратного побілених каменів. Сосни проріджено, щоб відкрити краєвид. Вілла мене спантеличила. Дуже вже нагадувала Лазурний берег, надто вже чужа всьому грецькому. На тлі цих хоромів, білих та пишних, як сніги Швейцарії, я почувався вайлом із липкими долонями.

      Я переступив кілька сходинок до колонади, вимощеної червоною черепицею, й опинився перед дверима із залізним калатайлом у формі дельфіна. Вікна обабіч їх прикрито віконницями. Я закалатав, і луна гавкітливо відбилася від кам’яної підлоги. Ніхто не підійшов. І дім, і я мовчки вичікували, оповиті комашиним дзумчанням. Я рушив колонадою до південного рогу будинку. Тут вона була ширша й стрункі опори розміщено рідше. Звідси, з густої тіні, я глянув понад верховіттям і морем на млосні попелясто-лілові гори й пройнявся чуттям дежавю. Неначе колись уже стояв на цьому самому місці, під склепінням саме цих арок, і всім тілом сприймав гострий контраст тіні й розпеченого довкілля… сам не знаю, звідки це взялося.

      Посередині аркади стояли два старі тростинові стільці та застелений скатертиною з біло-синім національним орнаментом стіл. На ньому розставлено дві чашки на блюдцях і дві великі тарілки, накриті мусліном. До стіни тулилася ротангова кушетка з подушками. Із скоби, прибитої поміж відчинених балконних вікон, звисав полірований дзвіночок із вицвілою брунатною стрічкою, прив’язаною до язичка.

      Зауваживши, що стіл накрито для двох, я збентежився й спинився в куті, понукуваний типовим для англійця бажанням ретируватися. І тут у дверях несподівано виникла чиясь постать.

      То був Конхіс.

      Розділ 13

      Я зразу ж утямив, що він сподівався мого приходу. Конхіс не здивувався, вперше глянувши на мене, й підсміхнувся, мало не гримасу скорчив.

      Був він майже лисий, брунатний від засмаги, як стара дублена шкіра, низький, худорлявий, невизначеного віку – чи то шістдесят, чи то сімдесят. Носив темно-синю сорочку, шорти по коліна й спортивні туфлі з плямами соли. Найдужче в ньому вражали очі – темно-карі, майже чорні, зіркі, по-мавпячому проникливі; й цю схожість підсилювали білі як сніг білки. Не вірилося, що це людські очі.

      У мовчазному привітанні Конхіс трохи підвів ліву руку, а тоді, не давши мені часу мовити приготовані слова, підійшов до рогу колонади й гукнув у бік хатки:

      – Маріє!

      Марія відповіла невиразним оханням.

      – Мене звуть… – озвався я, коли Конхіс обернувся, та він знову звів руку, на цей раз, щоб перебити мову, взяв мене за лікоть і підвів до краю колонади.

      Його авторитетність і різка рішучість пантеличили й вибивали з рівноваги. Господар вілли обвів оком