Загадковий нічний інцидент із собакою. Марк Геддон

Надзвичайний День, тож я знав, що має відбутися щось особливе. У школі нічого особливого не відбулося, і я вирішив, що воно станеться після занять. А коли я повернувся додому, то пішов у магазин у кінці вулиці й купив на кишенькові гроші трохи лакричних паличок і батончик білого шоколаду.

      Коли я купив лакричні палички й батончик білого шоколаду, то озирнувся й побачив місіс Александер, стару пані з будинку № 39, яка також зайшла до магазину. Тепер на ній не було джинсів. Вона була вдягнена в сукню, як справжня стара пані. І від неї пахло їжею.

      – Що з тобою сталося того дня? – спитала вона.

      – Якого дня? – перепитав я.

      – Я вийшла надвір, а ти пропав. Я сама з’їла все печиво, – сказала вона.

      – Я пішов, – відповів я.

      – Це я збагнула, – озвалася вона.

      – Я подумав, що ви можете подзвонити в поліцію, – пояснив я.

      – Чого ж, заради бога, я мала туди дзвонити? – здивувалася вона.

      – Оскільки я совав носа в чужі справи, а Батько сказав, що я маю припинити розслідувати вбивство Веллінгтона. А поліцейський дав мені попередження, і якщо в мене знову будуть проблеми, то вони ставитимуться до мене більш серйозно, через попередження.

      Тоді пані індуска за прилавком сказала місіс Александер: «Чим я можу вам допомогти?», і місіс Александер відповіла, що їй потрібні пінта молока й пакетик желейних тістечок, а я вийшов із магазину.

      Коли я вийшов надвір, то побачив таксу місіс Александер, що сидів на тротуарі. На ньому була маленька куртка з тартану – це така картата шотландська тканина. Такса був прив’язаний за повідець до ринви біля дверей. Мені подобаються собаки, тому я нахилився й привітався з її таксою, а він лизнув мені руку. У нього був шорсткий та мокрий язик, і йому сподобався запах моїх штанів, тож він почав їх обнюхувати.

      Тоді вийшла місіс Александер і сказала:

      – Його звати Айвор.

      Я нічого не відповів, і місіс Александер спитала:

      – А ти дуже сором’язливий, чи не так, Крістофере?

      – Мені не можна з вами розмовляти, – відповів я.

      – Не хвилюйся. Я не скажу поліції і не скажу твоєму татові, бо немає нічого поганого в тому, щоби трохи потеревенити. Просто по-дружньому потеревенити, чи не так?

      – Мені не можна теревенити, – відповів я.

      – Тобі подобаються комп’ютери? – спитала вона.

      – Так, мені подобаються комп’ютери. У мене в спальні є комп’ютер, – сказав я.

      – Я знаю. Я інколи бачу, як ти сидиш за комп’ютером у своїй спальні, коли дивлюся у вікно на протилежний бік вулиці.

      Потім вона відв’язала повідець Айвора від ринви.

      Я не збирався нічого говорити, бо не хотів мати проблем.

      Потім я подумав, що це був Надзвичайний День, а нічого особливого ще не сталося, тому може бути, що розмова з місіс Александер і була тою особливою подією, яка мала відбутися.

      І ще я подумав, що вона може розповісти мені щось про Веллінгтона чи містера Шиєрса, навіть якщо я не ставитиму жодних запитань, а це не буде порушенням обіцянки. Тому я сказав: